“Церковна історія” Євсевія Памфіла, єпископа Кесарійського
В науковій літературі термін “історія”[1] використовується в двоякому значенні: 1/ як рух в часі, процес і 2/ як пізнання такого процесу. Виходячи з того, все, що здійснюється в часі має свою історію[2]. Змістом історії, як окремої науки, спеціальної галузі наукового знання служить історичний процес, тобто сам хід, умови, успіхи або недоліки такої історії в його розвитку і результатах.
Церква, як структура, яка була дана Самим Ісусом Христом, стала також об’єктом історичного дослідження, так як Церква з Її структурами, які були введені Її Засновником ввійшли в історію людства і продовжують там перебувати вже на протязі двадцятьох століть під керівництвом Святого Духа. Вивчення історії Церкви стосуються виключно дослідження тих змін, які зачіпають лише ті елементи, які були привнесені на протязі історії людьми, так як суттєві елементи Церковної структури були є і залишатимуться незмінними до кінця світу.
Наукове завдання церковної історії має ще декілька аспектів: пізнавальний, виховний і практичний, але при цьому не відкидається і науковий аспект, який надає їй ще більшої дидактичної сили в вивченні і популяризації “історичних джерел”. У поняття “історичногоджерела” входить все те, щодаєможливістьвідновити в усіхпроявах, і в усьомубагатогранномуминуломуцерковноїісторії, а тим самим сприяти у вивченніїхньогорозвитку.
В україномовній богословській літературі немає, не тільки більш-менш повного, але й окремого дослідження праць церковного історика Євсевія Памфіла, єпископа Кесарійського, і про його твір під назвою “Церковна історія”, яким було покладено основу церковної історії і який слугував прикладом для написання послідуючими істориками “Церковних історій”, з яких ми дізнаємося про життя і діяльність Церкви і Її членів в подальші століття.
На протязі свого довго та плідного життя Євсевій Кесарійський багато написав наукових творів. Він практикував майже всі літературні жанри: екзегетичні твори, апології, гомілії, панегірики, хронологію, історію Церкви до яких, за звичай, вдавалися церковні письменники. Слід сказати, що ніхто з його сучасників та його послідовників не піднімався вище нього. Якщо все-таки спогад про нього зберігся на протязі століть і якщо його ім’я залишається повсякденним на устах сучасних богословів, істориків чи всіх тих, які просто інтересуються минулим християнства, так це тому, що Євсевій Кесарійський написав твір під назвою “Церковна історія”. Цей єдиний твір, який був і залишається достатнім, щоб забезпечити йому славу, повагу та шану серед усіх християн.
В кінці IV-го століття, тоді як Римська імперія була спустошена без- чисельними вторгненнями на її територію варварських племен, єпископ АквілеїХроматіус вимагав від свого товариша Руфіна перекласти на латинську мову грецький текст “Церковної історії” Євсевія Кесарійського. Даючи згоду на виконання такого перекладу, Руфін так почав свій переклад: “Ми говоримо, що вправні лікарі бачать заразливі хвороби, які загрожують містам, приготовляють ліки та мікстури для охорони людей від смерті, яка їм загрожує. Ти також вельмишановний отче Хромасіус, слідуєш прикладу цих лікарів; і в час, коли кордони Італії були розбиті під керівництвом Аларіха, керівника готів, і коли загрозлива хвороба розповсюджується повсюди і спустошує поля, стада, людей, ти шукав ліків спасіння від смерті для народу, якого тобі доручив Бог; отже ти думав, що найкращим засобом для навернення свідомості думки загрозливих поганців було захопити їх більш приємними клопотами: і ти мене просив перекласти на латинську мову “Церковну історію”, яку вчений Євсевій Кесарійський написав на грецькій мові. Розум читачів буде так зайнятий цим читанням і знайде пізнання історії, яка забута теперішніми поганами”.[3]
Сьогодні ми не знаємо достовірно в якій мірі бажання єпископа Хроматіуса і Руфіна було реалізоване. Спогад про минуле ніколи не був достатнім для того, щоб виражати більш нестерпні теперішні біди. Принаймі, в добрий час вони виявилися близько знайомими з іменем Євсевія Кесарійського завдяки Руфіну і могли ознайомитися з текстом “Церковної історії”. Блаженний Августин, єпископ Іппонійський був одним з перших відомих читачів Євсевія Кесарійського, і як інші робив чисельні цитування.[4]
При нагоді тут слід згадати ще декількох відомих латинських авторів, які користувалися текстом латинського перекладу “Церковної історії” Євсевія Кесарійського. Ними були: автор “Галльської хроніки” з 452 року св. Григорія Турського, Ісидора Севільського та БедуДостоповажного[5] і ще більш характерних, які були в латинських рукописах, які в період з ІХ-го по ХV-те століття цитували текст перекладу Руфіна.[6]
Навіть тоді, коли в V-му і VI-му століттях Євсевій Кесарійський став предметом богословських спорів, а його твори суворо осуджувалися, автор “Геласієвихдекреталій” не відважувався осуджувати “Церковну історію”, а задовольнявся стриманим формулюванням, кажучи: “Та сама “Хроніка” Євсевія Кесарійського і книги “Церковної історії” цього ж автора, хоча він довів відсутність інтересу в першій книзі свого твору і те, що потім написав книгу для того, щоб вихваляти і прощати єретика Орігена: тим часом, по причині своєї обізнаності в особливих справах, які служили для навчання, ми не говоримо, що ці книги мають бути осуджені”.[7]
Поблажливе свідчення “Геласієвихдекреталій” було б тим більше надзвичайне, якщо б воно не було таким рідкісним. Пізніші переписувачі грецьких рукописів, в основному, не завжди наслідували їх. Але, навіть найпунктуальніші з них, ті записи, які були написані на полях, переписували текст стародавнього історика без значних змін.[8] Так перше, що ми повинні визначити про природу твору “Церковна історія”, це є те, що в ній послужило для такого вшанування її після століть такої великої прихильності.
2.Мета і план твору “Церковна історія”
Вже на початку свого твору “Церковна історія” Євсевій Кесарійський пише, що він має намір довести: “спадковість святих апостолів; те, що сталося від часів Спасителя нашого і до наших днів; які такі важливі діла були здійснені по розповідям в Церкві; хто стояв на чолі найбільш відомих церковних кругів і зі славою керував ними; хто у кожному поколінні – усно або письмово захищав слово Боже; імена, звичаї і час тих, хто бажав новизни, дійшли до меж заблудження і, входячи до псевдоіменитого знання (гносису), як люті вовки, немилосердно розкрадали стадо Христове; також те, що сталося з усім юдейським племенем зразу ж після змови проти Спасителя нашого; коли і яким чином язичники підняли війну проти слова Божого; яку велику боротьбу у свій час вели за нього мученики, перетерпівши тортури і проливши свою кров; потім сучасні нам свідчення і благосне милосердя нашого Спасителя до всіх нас. Я почну не інакше як з викладення Божественного Домобудівництва, основу якому покладено Господом нашим Ісусом Христом”.[9]
Ця остання фраза Євсевія Кесарійського вказує на точну відправної манеру при написанні ним свого твору. Тоді як хронологи, які його випереджували у вивченні минулого християн, старалися піднятися по ходу часу до початку людства і те, що він сам в своєму творі під назвою “Cronkoi. kano,nejkai. evpitomh. pantodaph/j ~istorii,aj `Ellh,nwntekai. barba,rwn”(“Канони часів”) почав рахувати
дати після Авраама, то хронологія твору “Церковна історія” є більш невибаглива, але більш точно визначена, де християнська Церква єдина і Її минуле створює об’єкт теперішнього дослідження і ніхто не буде сперечатися, що Ісус Христос був справжнім Основоположником Церкви: отже, це від народження і земного життя Ісуса Христа, коли повинна починатися розповідь, власне кажучи, що і робив Євсевій Кесарійський.
Розділи 2 – 4 з першої книги “Церковної історії” скорочено нагадують пророцтво стосовно Ісуса Христа чим і починають приготування (prokataskeuh,)[10] направленні для введення читача в сюжет церковної історії.
3.Успадкування жанру (diadocai,)
В “Церковній історії” Євсевія Кесарійського, сам по собі, термін “історія” отримує форму успадкування (diadocai,), а місце, де цей термін займає в першій же фразі цього твору показує на його важливість. Свята Церква для Євсевія Кесарійського є свідком тої історії, яка продовжується і яку започаткував Ісус Христос, а єпископи, які у IV-му столітті представляли християнські громади, були регулярними спадкоємцями (приємниками) святих апостолів. Слід замітити, що Євсевій Кесарійський у своєму творі “Церковна історія” був залежний від попередньої історіографії, оскільки більшість істориків минулого християнської Церкви, які були його попередниками , також базувалися на ідеї спадкування.[11]
Серед учнів стародавнього грецького філософа Аристотеля, щонайменше п’ять з них, писали свої історичні твори у формі спадкоємності. Так Теофраст написав твір під назвою “Погляди фізиків”, де викладається коротка, але дуже точна історія наук про природу; Менон написав “Історію природи”, з цього твору на одному з папірусів в Єгипті збереглося декілька сторінок; АрістогенТарентський написав “Історію музики”, з якої до сьогоднішнього дня збереглася лише частина цього твору; Евдем Родоський написав “Історію арифметики і геометрії” та “Історію астрономії”, з яких до нашого часу збереглися лише фрагменти; накінець, Діцеарх написав “Історію географії”.[12]Всі ці стародавні історики дуже добре показали те, як у кожній з описаних ними наук, вчителі успадковували одні від одних відомості.
Історія філософії заснувала більш докладний предмет, який всі інші розповідачі про спадщину, стали докладно використовувати. Нововведення в цій галузі, як здається, ввів у 200 р. до Р.Х. якийсь Сотіон, який зібрав що- найменше тридцять три книги про “diadocai,”, тобто про спадщину, де тим самим сформував історію послідуючих філософських шкіл.[13]
Після нього ДіоклесМагнезійський, товариш МелеаграГадарського, написав “Скорочену історію філософів” /”VEpidromh. filoso,fwn”/ та “Життєпис філософів”. Трохи пізніше якийсь Аетій, який повинен би був жити в першому або другому столітті по Р.Х., скомпілював твір під назвою “Peri. avresko,ntwjsuna±gwgh,” /”Збірник доктринального насліддя”/[14], де відтворюються думки стародавніх філософів. На наш погляд, більш повним і важливим був твір Діогена Лаертського “Життєпис, короткі вислови і вчення тих, які прославилися в філософії” /”Peri. bi,on, dogma±to,nkai. avpo,fqtgmatonto/nevnfilosofi,aeuvdokime,santon”/[15] в другій половині ІІІ-го століття по Р.Х..
В цьому творі Діоген змішав біографічні відомості з викладом вчення описуваних ним філософів. При викладенні вчення цих філософів він мав перед собою список філософських шкіл та список іонійських та італійських схоларіїв (керівників філософських шкіл), який завершувався на школі в Лаерці, тобто на останньому з іонійців, який помер в 205-204 рр. до Р.Х., та список доктринальних вчень (ai`re,seij), які були розділені на дві групи – іонійську та італійську. Філософські школи, самі по собі, наслідували епоху мудреців (sofoi,) і Діоген нараховував їх десять: Академія, Кіренаїки, школи в Елісі, Мегарах, Кіпрі, Еритреї, а також діалектики, перипатетики, стоїки, епікурейці[16].
Діоген Лаертський не претендував на те, щоб у написаному ним творі все було сказано, він задовольнявся лише тим, що згадав найбільш відоме йому успадкування з філософії свого часу. Латинські автори вже у І-му столітті до Р.Х. знали аналогічні дані і це ми можемо знайти у Ціцерона,[17]а також і у бл. Августина, останній широко використовує ці дані у своєму творі “DecivitateDei”.[18]
Так виявляється важливим визначити, яким було спадок стародавніх філософів, якщо вони були далекими від того, щоб бути порівнюваними з спадкуванням (преємством) єпископів у християнській Церкві. Успадкування єпископів у Церкві має зовсім іншу природу, ніж послідовність імен і дат у списку стародавніх хронографів, і це повинно виразно і однозначно розрізнятися.
Апостольське успадкування (преємство) являється апостольською традицією, послідовністю доктрини Христа у Його Церкві на протязі століть, підтримуваних єпископами, воно є також серією легітимних пастирів стада Христового, гарантією автентичності вчення Спасителя.[19] Якщо і філософи вірно відтворювали вчення своїх вчителів – по крайній мірі в більшості випадків – являється суттєвим, то, навпаки, єпископи зберігають і передають те вчення, яке вони отримали від апостолів, Той, хто не поступав так був єретиком.
Так що успадкуваня (преємство) в філософських школах не могло бути повністю і в цілості збережене хіба, якщо воно не буде підтверджене, опираючись на традицію. Все це Євсевій Кесарійський знав краще ніж будь- хто інший і він робив це нагадуючи, що він слідує у всьому вченню своїх попередників. У особистому житті йому приходилося пересвідчуватися і в протилежному від його переконань по цьому важливому питанні, що було до того ж досить курйозним, а саме, що вимагав перший християнський імператор Константин, як це виражено в так званому листі адресованому св. Олександру Олександрійському і пресвітеру Арію. Він приходив у відчай від того, які безпорядки вводилися в Церкві, і це за рахунок питань, в яких імператор не був компетентний і не розумів їх, а хотів судити нікчемних, тобто імператор Константин старався погодити двох непримиренних противників. Так в цьому листі говориться: “Ви добре знаєте, що філософи мають відношення до вчення (їхньої) школи, часто були незгідними по тому чи іншому питанні їхньої системи (доктринального вчення) і, що ці розходження в поглядах не мішали їм зберігати між ними єдність вчення їхньої школи.”[20]З цього імператор Константин зробив висновок, що Церква не була відмінною як і в справах філософських сект, а тому всі християни повинні признаватися в тому самому поклонінні Єдиному Богу.[21]
З цього випливає те, що мирянин і особливо людина, яка навіть не була ще хрещена, таким чином могла виражатися. Перед кінцем ІІ-го століття по Р.Х. філософ Цельс добре знав, що християни були розділені на багаточисельні секти, які часто протистояли одна одній, але між ними він визнавав велику Церкву і відзначав важливість єдності християн. Єпископ тої самої епохи був більш точним у висловах і Євсевій Кесарійський цитує з симпатією уривок з твору св. Іринея Ліонського, який встановив спадковість (преємство) єпископів Риму і виводить: “Це в тому самому порядку і тому самому вченні, що традиція апостолів в Церкві і проповідь істини прибули до нас”.[22]
Трохи дальше Євсевій Кесарійський знову цитує свідка стародавніх часів, який, без сумніву, сам не був єпископом, але був вірним до традиції Церкви, ним був Климент Олександрійський. Євсевій Кесарійський пише: “Мені здається, що Климент називає свого першого вчителя Патена, коли він говорить про найбільш знаменитих представників апостольського успадкування (преємства), яке він отримав”.[23]
Вважається, що сам Євсевій Кесарійський або переписувач його творів, вданому випадку помилявся тому, що Патен не був представником апостольського успадкування (преємства) та й сам Климен Олександрійський в оригінальному тексті свого твору, який цитував Євсевій пише так: “як потрібно справжній традиції вчення блаженних”.[24] Але неясність чи плутаниця двох грецьких термінів “diadoch,” – “передача спадкоємності від попередників з слідуючим розповсюдженням її” та“didach,” – “вчення, настанова” не може бути пояснена просто через графічну подібність та схожість. В даному випадку, по-перше, слід брати до уваги зміст і значення цих термінів і ,по-друге, що є також важливо, що ці терміни, використовувані Климентом Олександрійським, були до того ж допоміжним в даному конкретному випадку.[25]
Здається, що немає потреби продовжувати розвивати цю тему дальше. Теорія про апостольську традицію, апостольське успадкування (преємство) та її місце в християнстві ґрунтовно базується. Вона була розроблена ще перед кінцем ІІ-го століття по Р.Х., про це може свідчить сам Євсевій Кесарійський, коли цитує твір св. Іринея Ліонського “DemonstratiodeKerygmaapostolique”.[26]
Слід сказати, що Євсевій Кесарійський в першій книзі свого твору “Церковна історія” приводить багаточисельні свідчення стародавніх християнських письменників для того, щоб дати точну і вичерпну відповідь та обґрунтувати свій намір, який він виклав ще на початку свого твору.
Не вдаючись до докладного переліку всіх цих свідчень, ми знаходимо серед них те, яке вражає нас найбільше, і це є свідчення Егізипа, про якого ми знаємо лише те, що він був юдео-християнином і, що він проживав у Палестині. Егізип багато подорожував, йдучи до Риму, він зупинявся дуже часто на своїй довгій дорозі, відвідуючи місцеві Церкви, через які він проходив. Будучи людиною спостережливою і ведучи свої записи, він констатував вірність до апостольської традиції. “Церква Корінфу, писав він, наприклад, залишалася вірною вченню Пріма, бувшого там єпископом /і я затримувався в Коринфі багато днів, під час яких ми підбадьорювалися в правдивому вченні/[27] і я спілкувався з багатьма єпископами і від всіх чув одинакові повчання.”[28]
В Римі Егизип констатує подібне: “Будучи в Римі, я склав список єпископів послідовно змінюючи один одного[29] аж до Анікета. Дияконом у нього був Елевфер, спадкоємцем (преємником) Анікета - Сотер; після нього – Елевфер. В кожній спадкоємній (спадковій) зміні і в кожному місті йде так як велить Закон, пророкиі Господь”.[30]Вираз Егизипа “довів спадкоємність” (преємство), є досить таки специфічним і важливим для нас, так як це підтвер-
джувало те, що стародавній автор хоче сказати, що всюди, де він проходив знаходив єпископів, які очолювали місцеві Церкви, і, що всі єпископи поєднувалися з св. Апостолами через безперервну послідовність успадкування (преємство).
Трохи пізніше після Егизипа, але ще сильніше і в більш детальній манері, св. Іриней Ліонський розвив ту ж саму ідею. Євсевій Кесарійський визнав її важливість і занотував її, оскільки вона дає йому вирішальний аргумент для оправдання свого методу. “Всі ці, пояснює єпископ Ліону, які хочуть бачити істину можуть розглядати в кожній Церкві апостольську традицію виражалася в цілому світі; і ми можемо перечислити єпископів, які були поставлені апостолами і їхніми спадкоємцями (преємниками) до нас, які нічого не вчили і не знали такого, що ці (єретики) марять... . Але по скільки було би дуже довго в такій книзі, як ця, перечислити спадковість (преємство предстоятелів) всіх Церков, то я приведу передання, яке мають від апостолів величніша, старша і всім відома Церква заснована і встановлена в Римі двома славнішими апостолами Петром і Павлом.”[31] Робота проводилася вже довший час, приблизно біля 180 року по Р.Х. св. Іриней Ліонський зробив до неї великий вклад, а дальше до неї ще вносилися і вносяться вагомі доповнення та сучасне розуміння, яке так необхідне для сьогоднішнього покоління християн.[32]
Євсевій Кесарійський в своїй “Церковній історії” повністю слідує прикладу св. Іринея Ліонського, і він не забуває подавати списки всіх єпископських кафедр, про які він говорить. Час від часу він відтворює фрагменти каталогу: наприклад, він вказує про кількох єпископів Афін: св. Діонісій Ареопагіта, Публій, Квадратус,[33] декількох єпископів Лаодікії: Фелімідр, Геліодор, Сократ, Євсевій, Анатолій, Стефан, Феодот;[34] декількох єпископів Кесарії Палестинської: Феофіл, Феоктист, Домн, Феотекн, Агапій.[35] Ми бачимо мотиви таких включень, так як в даному випадку йшлося про Церкви, які він добре знав і до яких він мав особисті засади ними зацікавлюватися.[36]
Тут можна додати деяких єпископів Тиру: Касій в кінці ІІ-го століття[37], Олександр, наступник Марина, в часи єресі новаціан,[38]Тиранніон, мученик при Діоклетіані[39], Павлін після переслідування Діоклетіана.[40]Дійсно, він задовольнявся цитуванням повного списку тільки чотирьох списків єпископських кафедр, саме: Єрусалиму, Антіохії, Олександрії, Риму.
4. Єрусалим
В цих списках кафедра Єрусалиму представляється найбільше. Хоча Церква Єрусалиму і була найстаршою зі всіх Церков, але в подальшій загальній історії Церкви Вона не відігравала першопланової ролі. Після 70 року по Р.Х. християни святого міста повинні були переселитися в Пеллу. Повстання юдеїв під керівництвом Бар Кохби та суворі репресії, які були спричинені таким повстанням, через які припинилося офіційне існування міста Єрусалиму. Багато місцевого населення було знищено, а багато було переселено в різні кутки Римської імперії. На місці Єрусалиму було створено колонію, під назвою Елія Капітоліна.
Без сумніву, потроху населення нової колонії стало кількісно зростати, а християнська Церква також стала збільшуватися і проявлятися серед її жителів. Для нас більш важливим є той факт, що для історії Церкви Єрусалимська Церква могла зберегти список своїх єпископів. Але цей список, в основному, для першої його частини, не був чимось іншим як просто списком імен єпископів, які слідують одні за одними, без будь яких додаткових вказівок про них і навіть без вказівки тривалості єпископату кожного з них.
Євсевій Кесарійський задовольняється, пишучи з цього питання: “Списку єрусалимських єпископів, вказуючи час їхнього служіння, я ніде не знайшов (кажуть, правда, що вони були недовговічні). З письмових джерел я тільки взнав, що до осади Єрусалиму Адріаном їх було п’ятнадцять, послідовно змінюючи один одного, що всі вони були споконвічними євреями і Христове вчення прийняли щиро, так що люди, які могли про це судити, вважали їх гідними єпископського служіння. Вся Церква у них складалася з увірваних євреїв, починаючи від апостолів і до тих, хто дожив до тієї осади, коли юдеї, знову відпавши від римлян, були розбиті в нелегкій боротьбі. Так як з цього часу єпископів з обрізаних більше не було, то слід перечислити їх починаючи з першого. Першим був Яків, званим братом Господнім; другим - Симеон, третім – Юст, Закхей – четвертим, п’ятим – Товія, шостим – Веніамін, Іоан - сьомим, восьмим – Матвій, дев’ятим – Пилип, десятим – Сенека, одинадцятим – Юст, дванадцятим – Левій, тринадцятим – Єфрем, чотирнадцятим – Йосиф, останнім, п’ятнадцятим – Юда. Стільки було і Єрусалимі єпископів, від апостолів і до нинішнього часу; всі вони з обрізаних”.[41]
Про те, хто продовжував єпископське служіння, які слідували після заснування Елії Капітоліни, Євсевій Кесарійський був мало інформованим, а тому він задовольняється лише перерахунком списку імен. Так він пише: “Пер-
шим єпископом з язичників був Марко. Після нього в списку єпископів, спадково змінюючи один одного, стоять: Кассіан, за ним Публій, потім Максим, за ним Юліан, потім Гаій, потім Симмах, потім другий Гаій, знову другий Юліан, Капітон, за ними Валент і Доліхіан і після всіх Наркіс, тридцятим по спадковості (преємству) від апостолів”.[42]
Починаючи з єрусалимського єпископа Наркісом, історичні дані починаються ставати більш розширеними про Церкву Єрусалиму, а тому і свідчення Євсевія Кесарійського стають більш точними. Так він подає деякі деталі про кожного з єпископів ІІІ-го століття по Р.Х., при цьому він додає деякі суттєві елементи церковної хронології.
На завершення залишається сказати, що список єпископів Церкви Єрусалиму є далеким від того, щоб бути достатньо повним і від того мати важливе значення в порівнянні списками єпископів з інших Церков, а також там немає місця, щоб настоювати на цьому.[43]
5.Антіохія
Список єпископів Церкви Антіохії в “Церковній історії” Євсевія Кесарійського також має велике значення, хоча все-таки він, в загальному плані всього твору, відіграє хіба, що підпорядковану роль. Тут слід привести відразу елементи такої підпорядкованості. Так Євсевій Кесарійський пише: “Після того, як Еводій був поставлений над людьми Антіохії, Ігнатій процвітав в часи про які ми говоримо, тобто при правлінні Траяна”.[44] Дотримуючись хронологічної лінії, Євсевій Кесарійський про св. Ігнатія Антіохйського (Богоносця) говорить так: “Це все те, що стосується Ігнатія. Після нього Ерос отримав успадкування (преємство) єпископства в Антіохії”.[45]Дальше про єпископат Антіохії він пише: “В Антіохійській Церкві, Феофіл був відомий як шостий єпископ після апостолів, Корнелій був поставлений четвертим після Ероса над вірними цього міста і після нього, на п’ятому місці, Ерот отримав єпископство”.[46] “Сьомим, починаючи від апостолів, Максимін слідував за Феофілом на чолі Церкви Антіохії”.[47] “Серапіон, якого називають тодішнім єпископом Антіохійської Церкви, спадкоємцем (преємником) Максиміна”.[48]Про Серапіона Євсевій Кесарійський ще згадує так: “В ті часи славився вже відомий нам Серапіон, єпископ Антіохійської Церкви, восьмий після апостолів”.[49]Дальше Євсевій Кесарійський про єпископат Антіохійської Церкви продовжує так: “В Антіохійській Церкві спадкоємцем (преємником) померлого Серапіона став Асклепіад, прославивши себе сповідання під час гоніння”.[50] “В цю ж епоху ( в часи імператора Олександра) Філет наслідує Асклепіада в Антіохійській Церкві”.[51] “Зебін головував в Церкві Антіохії після Філета”.[52]Після цього єпископат Антіохійської Церкви Євсевієм Кесарійським представляється так: “Тоді також єпископ Антіохії Зебін помирає і Вавила його наслідує”.[53] “Вавила помирає в тюрмі в Антіохії після свого сповідання віри і Фабій став на чолі цієї Церкви”.[54] Дальше Євсевій Кесарійський продовжує: “В той час ... Антіохійською /Церквою керував/, після Фабія, - /Деметріан”[55]/, а коли “Деметріан також помирає в Антіохії, то Павло Самосатський наслідує його кафедру”.[56] А так як “ Павло втратив єпископство і відпав від правої віри, отже, був низложений з сану єпископа... Домн... його наслідує в правлінні Церкви Антіохії”.[57] “В той час єпископство в Антіохії після Домна отримав Тимей; спадкоємцем (преємником) його став Кирило”.[58] А “після Кирила керівництво Антіохійською єпархією отримав Тіранн, при ньому руйнування церков особливо підсилилося”.[59]
Ми бачимо, що синхронізми в цьому довгому списку єпископів Антіохійської Церкви були дуже рідко вказані: Ігнатій керує Церквою “ при правлінні Траяна”; Серапіон “ в цю ж епоху” (?); Філет “в епоху імператора
Олександра”; Деметріан “ помирає, коли Діонісій став єпископом Риму”.[60] Без сумніву, якщо ми розміщаємо ці хронологічні вказівки в контекст викладу історії Церкви, то вони можуть бути трохи уточнені, але, ні одна з них не може подати ясно і остаточно будь-яку дату.
І навпаки, те, що стосується перших восьми єпископів Антіохії, від Евода до Серапіона, включно, порядковий номер, кожного з них був докладно вказаний. Евод був першим після апостолів, а Серапіон був восьмим. Ця нумерація припиняється після Серапіона. Здається, що список єпископів Антіохії, використовуваний Євсевієм Кесарійським не пішов дальше, а для списку таких єпископів ІІІ-го століття по Р.Х. то церковний історик використовував інший спосіб інформації.[61]
5. Олександрія
При викладенні списку єпископів Олександрійської Церкви, візаві, Євсевій Кесарійський виявляє очевидну турботу про точну хронологію. В даному випадку, він використовує синхронізми з правлінням римських імператорів, при чому, ним вказується тривалість єпископату кожного з них. Тут слід зробити зауваження, що пропуски все-таки існують в списку єпископів Олександрійської Церкви, але вони можуть бути пояснені через забуття автора або недоліки, чи пропуски у використовуваній ним документації.[62]
Отже, тепер перейдемо до розгляду списку єпископів Олександрійської Церкви, викладеного в “Церковній історії” Євсевія Кесарійського. “На четвертий рік правління Доміціана Аннана, перший єпископ Олександрійської Церкви коли сповнилося двадцять два роки його служіння помер. Його спад-
коємцем і другим єпископом був Авілій”.[63]
“Після Нерви, царювавшого трохи більше року, владу отримав Траян. В перший же рік його першого року правління Авілія, тринадцять років керував Олександрійською Церквою, змінив Кердон. Після Анніна, першого тамтешнього єпископа, він був третім.”[64]
“В Олександрії біля того самого часу на десятому році свого служіння пішов з життя Прім. Його спадкоємцем (преємником) став Юст.”[65]
“Після року і декількох місяців керівником Олександрійської Церкви став Евмен, шостим по рахунку, після смерті свого попередника, який керував Церквою одинадцять років,”[66]
“В Олександрії після Евмена, померлого через повних тринадцять років єпископства, пастирем став Марко, нісши це служіння десять років; його прийняв, по смерті Марка, Келадіон.”[67]
“Спадкоємцем Келадіона, чотирнадцять років стоявшого на чолі Олександрійської Церкви, був Агріппін.”[68]
“Царювання Антоніна тривало дев’ятнадцять років, владу від нього прийняв Коммод. В перший же рік його правління, по смерті Агріппина, дванадцять років ніс єпископське служіння в Олександрії, єпископство прийняв Юліан.”[69]
“В цьому ж році (десятий рік правління Коммода) після Юліана, що був єпископом десять років, керівництво Олександрійською Церквою вручено Ди-
митрію.”[70] “Трохи згодом помирає Димитрій, єпископ Олександрійський, що здійснював своє служіння цілих сорок три роки, Спадкоємцем (преємником) його став Іракл”.[71]
Дальше Євсевій Кесарійський подає спадковість єпископів Олександрійської Церкви досить таки туманно, що є не притаманним для нього. Так він пише: “... в Олександрії після Димитрія обов’язки його ніс Іракл; керівництво катехитичним училищем перейшло до Діонісія”.[72]Трохи дальше він пише, знову згадуючи про Діонісія “Йшов третій рік царювання Пилипа, коли після шістнадцяти років єпископства помер Іракл; його спадкоємцем став Діонісій”.[73]
“В той час, на дванадцятому році царювання Галлієна, помирає Діонісій; Олександрійською Церквою він керував сімнадцять років; спадкоємцем (преємником) його став Максим”.[74]
“В Олександрії спадкоємцем Максима, вісімнадцять років керувавшого Церквою після Діонісія, став Феона[75]. ...Після Феона, прослужившого дев’ятнадцять років, єпископство отримав Петро, на протязі дванадцяти років зі славою нісши це служіння; до гоніння він неповних три роки керував Церквою, решту часу свого життя провів він в тяжких подвигах, відкрито турбуючись про загальне благо Церкви. На дев’ятому році гоніння він був обезголовлений і прикрасився вінком мучеництва.”[76]
Отже, після розгляду свідчень Євсевія Кесарійського про єпископів Олександрійської Церкви, ми бачимо, що їхня нумерація була дуже неповною. Така нумерація зупиняється на Евмені: Анніон був першим, Авілій – другим, а Кердон – третій.[77] слідуючи списку єпископів Олександрійської Церкви, поданого в “ Церковній історії” Євсевія Кесарійського, Прім повинен би був бути четвертим, Юст - п’ятим. Вказівка про черговість служіння на Олександрійській кафедрі є помилковою, що стосується Пріма і Юста. Шостим вказується Евмен. Після цього Євсевій Кесарійський припиняє вказувати порядковий номер служіння подальших єпископів в Олександрії.
З цього питання, що стосується вказівок про черговість служіння того чи іншого єпископа на Олександрійській кафедрі, то вона вже не була обов’язковою: так як вона, по-перше, була регулярно доповнювана імператорськими синхронізмами, як і вже було сказано вище, так, з другої сторони, вона доповнювалася синхронізацією в служінні єпископів в Римі.[78]
6. Рим
При тому, що список єпископів Олександрії мав значну перевагу над такими ж списками Єрусалиму і Антіохії, все одно він залишався на другому місці в очах Євсевія Кесарійського по відношенню до списку єпископів Риму, який стоїть на першому місці в його “Церковній історії”.
Нам достатньо буде лише підкреслити декілька характерних рис цього списку. Ми вже говорили про свідчення Егизипа, який встановив спадковість (преємство) єпископів Риму до Єлевферія, св. Іриней Ліонський відтворює його у своєму творі “Проти єресей”, а Євсевій Кесарійський повністю користується ним.
Так св. Іриней Ліонський пише: “Блаженні апостоли, заснувавши і упорядкувавши Церкву, вручили служіння єпископства Ліну. Про цього Ліна Павло згадує в посланнях до Тимофія. Його спадкоємцем (преємником) був Анаклет; після нього на третьому місці від апостолів отримує єпископство Климент, який бачив блаженних апостолів і спілкувався з ними, ще маючи проповідь апостолів в своїх вухах і передання їхнє перед очима своїми; між ін-
шим, він не один, тому що ще багато залишалося тоді тих, які отримали настанови від апостолів. При цьому Климент, коли виникло немале різнодумство між братами в Коринфі, написав до корінфян дуже слушне послання, призиваючи їх до миру і відновлюючи їхню віру, і повертаючи недавно прийняте від апостолів Передання[79], яке проповідує Єдиного Бога всемогучого, Творця неба і землі. Творця людини, Який навів потоп і призвав Авраама, вивів народ із землі Єгипетської, Який говорив з Мойсеєм, та дав закон і посилав пророків, приготовив вогонь для диявола і його ангелів. З цього писання бажаючі можуть дізнатися, що Він, Отець Господа нашого Ісуса Христа, проповідується Церквами; також зрозуміти апостольське Передання Церкви, так як послання значно стародавніше тих людей, які сьогодні викладають неправильне вчення і видумують іншого Бога, вищого за Творця і Створювача всього існуючого. Цього Климента[80] спадкоємцем (преємником) був Еварест, Евареста – Олександр, потім шостим від апостолів був поставлений Сікст , після нього Телесфор, який славно перетерпів муки; потім Ігін (Гігін), потім Пій, після нього Анікіта; після Сотіра, який був спадкоємцем (преємником) Анікіни, сьогодні на дванадцятому місці від апостолів жереб єпископства має Елевфер. В такому порядку і в такій спадковості (преємстві) Церковне Передання від апостолів і проповідь істини дійшла до нас”.[81]
Вражаючим є той факт, що св. Іриней Ліонський, подаючи список і послідовність єпископів Риму, не вказує для кожного з них тривалість їхнього служіння. Можливо, він не знав тривалості такого служіння єпископів Риму, або цьому в той час ще не надавалося особливого значення. Це питання
отримає важливе значення трохи пізніше.[82]
Відомо, що в своєму творі “Церковна історія” Євсевій Кесарійський при описанні церковних подій, а особливо при визначенні дати таких подій, використовує список єпископів Риму, але його хронологія ще більше опирається на список римських імператорів. Такий список у нього має офіційний характер, а хронологічний порядок римських імператорів він відтворює з усією старанністю, на яку він тільки був здатний.
Але і тут, як треба вказати правди ради, Євсевій Кесарійський робить помилки та пропуски. Наприклад, використовуючи імператорські синхронізми, він робить помилку у визначенні вступу до виконання обов’язків єпископа Риму Пія[83] та його спадкоємця (преємника) Анікета.[84] Те ж саме ми можемо сказати, що такий пропуск ми знаходимо у визначенні дати початку єпископату Понтіана[85], який був спадкоємцем єпископа Урбана.
Слід також сказати, що список єпископів Риму Євсевій Кесарійський закінчує на Понтіані, використовуючи якесь стародавнє джерело, але продовження такого списку він здійснює опираючись вже на інше джерело. Так Євсевій Кесарійський, перед тим як згадати про Понтіана і Антерота[86], вказує, що після їхнього керівництва Церквою Риму, понтифікат перейшов до Фабіана[87]. Трохи дальше він пише, що Декій через ненависть до Филипа почав гоніння на християн, під час якого Фабіан помирає, як мученик у Римі, а Корнелій стає спадкоємцем (преємником) на кафедрі в Римі[88], але Євсевій Кесарійський не вказує про тривалість його понтифікату і не використовує для дати його початку імператорського синхронізму. Про час існування понтифікату Корнелія Євсевій Кесарійський говорить трохи дальше, вказуючи, що він тривав три роки і спадкоємцем його став Луцій.[89]
Напроти, Луцій завершив виконання своїх обов’язків керуючи Римською Церквою неповних вісім місяців, після Корнелія, як пише Євсевій Кесарійський,[90] помираючи, він передав свої обов’язки Стефану.[91] “Спадкоємцем Стефана, який ніс своє служіння два роки, став Ксіст”.[92]Трохи дальше Євсевій Кесарійський приписує одинадцять років служіння Ксісту, а спадкоємцем Кіста став Діонісій,[93] який керував Римською Церквою дев’ять років, його змінив Фелікс,[94] очолював Церкву в Римі п’ять років.[95]
Взагалі, для останніх єпископів Риму, яких згадував Євсевій Кесарійський, тривалість їхнього понтифікату є досить таки неточною. Наприклад, історик приписує тривалість правління Євтихіана, спадкоємця Фелікса, неповних десять місяців[96], хоча реально він правив Церквою Риму вісім років і одинадцять місяців.[97]Його спадкоємцем став Гай, керувавши Церквою Риму біля п’ятнадцяти років,[98]хоча дійсно він правив дванадцять років і чотири місяці.[99]Спадкоємець Гая став Марселін, при якому настало гоніння на християн.[100]
Всі ці неточності легко можуть пояснювати наміри Євсевія Кесарійського і манери, в яких він їх реалізовував. В цілому, “Церковна історія” Євсевія Кесарійського є проявом церковної хроніки: історик старався зі всіх сил, щоб встановити спадкоємність (преємство) єпископів, які і визначали тему твору, а неминучі помилки, які виникали при цьому, не принижували ціну і багатство поданої ним інформації.
Інші вказані теми в пролозі про, що вже вказувалося, бралися у відношенні до спадковості (преємства) єпископів. Тут йдеться про великі елементи церковної історії; вони згадувалися у хронологічному порядку, в основному, після єпископів, під час правління яких, вони мали місце; відомі великі персонажі цієї самої історії. Поміж єпископів Євсевій Кесарійський, в основному, згадує письменників, які часто були тими ж самими єпископами. При цьому він старається, наскільки це можливо, подати список їхніх творів. Це йому давалося досить таки легко, оскільки він часто користувався збірниками Кесарійської бібліотеки, яка була однією з найбільш багатих на твори християнської античності, яка будь-коли існувала.[101]
Єретики, або більш точніше єресіархи, як “вчителі видумок” також інтересували історика. Правда, тут знову слід запитати себе, чи такий інтерес до єресіархів був у тому, що вони “видумували” чи, що буде скоріш за все більш правильним, для спростування того, що вони викладали.
Якщо ми порівняємо твір Євсевія Кесарійського, наприклад, з такими ж працями св. Єпіфанія Кіпрського, св. Іринея Ліонського чи св. Іполита Римського, то ми тут же помітимо різницю точок зору в цих авторів. Здається, що Євсевій Кесарійський не був знайомим з самими єретичними творами; так як він не цитує їх, навіть, якщо йому приходилося їх згадувати. Але якщо йому все-таки приходилося ці твори спростовувати, то він знав тих церковних авторів, які писали проти Маркіона, проти Монтана і монтаністів, проти Артемона і артемоністів, але він ніколи не мав під руками творів Маркіона, пророцтв Монтана, творів Артемона.
У св. Іполита Римського Євсевій Кесарійський не читав його твору “Філосумена”, якого він навіть не згадує, так як цей твір не був відомий на Східі, не тільки в оригіналі, а й у перекладі. Ще однією з причин ігнорування Євсевієм Кесарійським творів великих гностиків, так це було свого роду випадком, що дав в руки вчених ХХ-го століття відкриття бібліотеки гностиків. Це були тексти на коптській мові бібліотеки маніхеїв.
Про, що це говорить, якщо не курйозність в Євсевія Кесарійського, який був строго церковним автором, тобто – православним? Тут не могло бути помилки, так як він не втрачав нагоди інтересуватися ними, він їх спростовував, як це йому вдавалося, навіть в той момент, коли вони не протистояли православ’ю.
Ми розуміємо, що в цих умовах остаточне рішення, яке він виніс, щодо гностицизму: ”Трималося воно, правда, недовго: істина сильна само собою, і світло її з часом яскраво розгорається. Нові підступи ворогів тут же розрушились, звинувачувані самою їхньою діяльністю; єресі одна за другою пропонували нові вчення; попередні розпалися, гублячись в багато чисельності думок і зникали. Росла, міцніла завжди незмінна, сіяюча Церква, вселенська і єдина правдива, осяюючи всіх – і греків, і варварів – світлом Божественного порядкування і філософії, величавої, ... вільної, мудрої і чистої. Погасла з часом брехня на нашу віру і наше вчення залишилося єдиним, домінуючим і загальноприйнятим, так як перевищувало всі інші величністю і мудрістю своїх Божественно-філософських догматів. Зараз ніхто вже не насмілиться ні хулити нашу віру, ні зводити на неї наклеп так, як це любили раніше робити наші противники. Між іншим, в ті часи істина виводила на арену багатьох своїх борців, воювавши з безбожними єресями і усно, і письмово.”[102]
8. Переслідування християн
Якщо єретики протистояли Церкві, як вороги, проти яких, Вона повинна була боротися, хоча вони не були єдиними ворогами для Неї. З православ’ям боролися юдеї і їхня доля, як і єресіархів, була однією з основних тем “Церковної історії” Євсевія Кесарійського. Тим часом, досить скоро ця тема скоро щезає з горизонту історика. Якщо Євсевій Кесарійський розповідає в деталях в другій та третій книгах свого твору про війну юдеїв, яка закінчується першим руйнуванням Єрусалиму і Храму. Він постійно надихається нагадуванням про найбільшу подію, як це описав юдейський історик Йосиф Флавій, а це було захоплення святого міста, що було реалізацією пророцтва, яке, в якійсь мірі, було необхідним.
Остання облога Єрусалиму при імператорі Адріані ставить кінець історії юдеїв, як нації. Від тепер вони (юдеї) появляються у Євсевія Кесарійського хіба, що в епізодичній манері. Він не дуже згадує про них на протязі свого твору, хіба що для нагадування про злість, з якою вони ніколи не припиняли переслідування Церкви.[103]
Більш небезпечною була боротьба, яку вело християнство, з язичницькою владою. Тут йшлося не тільки про боротьбу ідей, а тим більше тут не йшлося про книги, які потрібно було спростовувати. Переслідування давало Церкві святих мучеників і це продовжувалося на протязі
всього періоду, про який Євсевій Кесарійський взявся розповісти як історію, так, що його “Церковна історія” появляється в певних поглядах як розповідь про ту боротьбу, яка точилася між Церквою і язичництвом та язичниками аж до тріумфу християнства.
Вже в пролозі до “Церковної історії” Євсевій Кесарійський вказує, що боротьба з християнством яка точилася і проявлялася довгі століття (kata. cro,nouj,kata. kairou,j). В даному випадку, ми можемо задатися питанням, чи розрізняв він, говорячи про види переслідування , з такою виразністю, яку ми зараз від нього вимагаємо, як від християнського полеміста, про криваві переслідування? Або, чи хотів він відмітити, що перші були характеризовані через наступи християн, які бажали привести своїх противників до своєї віри, тоді як, другі, язичники, нападали на християн, як своїх противників, які не хотіли приймати їхні вірування?[104] Нам зараз трудно стверджувати з впевненістю, так як граматична відмінність в цих виразах є невловимою для сьогоднішніх християн.
Те, що там є впевненим, так це, що розповіді про мучеників займають значне місце в тексті “Церковної історії” Євсевія Кесарійського. В даному випадку, Євсевій виявляє себе краще ніж інші християнські письменники того часу, в значенні апологетичних аргументів, які вони наводили. Навіть, перед
тим як почати редагування свого історичного твору, він здійснив, як вже про це говорилося вище, збирати “Мучениці акти” стародавніх мучеників, які, як пояснював, містили в той же самий час історичний виклад та доктринальні висновки.[105] Він не відтворює в своїй “Церковній історії” записані документи з збірника, якщо вони не мали надзвичайного характеру.[106]
Напроти, він мав нагоду, в кожному випадку, щоб використовувати з багато чисельними деталями описи про мучеників, яких він знав у свій час. Таблиця, яка намальована у виданні тексту “Церковної історії” Євсевія Кесарійського дослідника E. Grafin, нараховується сто двадцять імен чоловіків та п’ятдесяти імен жінок, які померли свідками за Христа.[107] В даному випадку, потрібно також додати багаточисельні згадки, які робить Євсевій, про цілі групи мучеників, які часто були незліченними або анонімні, які були особисто відомі, тільки, одному Богу.
Тут знову виникає питання, як сучасному читачу “Церковної історії” Євсевія Кесарійського уникнути враження, що історик визначає остаточну важливість у свідченні мученика кров’ю? В біографії Орігена , яка займає значне місце в четвертій книзі “Церковної історії”, він вказує щонайменше про вісьмох учнів вчителя, які віддали своє життя за Спасителя.[108]
В сьомій та восьмій книгах “Церковної історії” Євсевій Кесарійський від-
творює довгі уривки з листа св. Діонісія Олександрійського, цінними вони є, в основному, через зміст розповідей про переслідування християн в Олександрії і Єгипті та списки героїчних вчинків, які здійснили святі мученики.[109]
Сьома книга “Церковної історії” містить також чисельні деталі, які походили, без сумніву, з очних свідчень про переслідування, які здійснювалися при правлінні Валеріана /253-260 рр./ в Кесарії Палестинській.[110]
На кінець, восьма книга також приводить багато свідчення про найбільше переслідування, які зазнало християнство, і тут Євсевій Кесарійський вже використовує свої особисті спогади.
В останній редакції тексту “Церковної історії” те, що стосується описання мучеників Палестини, було пропущено для того, щоб відвести описання цього питання в окремому творі.[111]Але є крайнє правдоподібно, якщо, напевно, що все, що стосується описання пам’яті християнських мучеників, було почато для того, щоб такий опис був істотною складовою частиною твору “Церковна історія”.[112]
8. Канон Святого Письма
В своєму творі “Церковна історія” Євсевій Кесарійський піднімає ще одну важливу тему, з якою він стикається на протязі всього згадуваного нами твору і якому він надає важливого значення, хоча про це він не пише в своєму пролозі до цього твору – це є питання про канон Святого Письма. В даному випадку Євсевій Кесарійський не забуває того, що він був дослідником тексту Святого Письма, так як і його вчитель – Оріген. Він особливо наголошує на тому, що Святе Письмо являється необхідним у житті Церкви.
Він також часто підкреслює те, що книги успадковані з синагоги[113](мається на увазі Старий Заповіт) були вірно збережені і передані християнами на протязі віків. Що стосується книг Старого Заповіту, то Євсевій Кесарійський приводить їх списки від: св. МелітонаСардікійського[114], Климента Олександрійського[115] та Орігена.[116]
До книг Нового Заповіту Євсевій Кесарійський виявляє особливий інтерес. По-перше, про канон книг Нового Заповіту він говорить, використовуючи праці свого вчителя Орігена[117]. Він не тільки викладає ідеї св. ПапіяІєрапольського про композицію Євангелій,[118]традицій зібраних Климентом (?) по цьому ж питанні,[119]а також дискусії підтримувані св. Діонісієм Олександрійським з приводу книги Нового Заповіту – Апокаліпсис.[120] Крім того, Євсевій Кесарійський береться проявляти власні ідеї про порядок Євангелій[121] і, в основному, повторення списку новозаповітніх книг, докладно розрізняючи ті, які були отримані без апробації всієї Церкви, тих, які є суперечними та, на кінець, тих, які без вагань відкидаються православними християнами.[122]
Ми можемо припускати, що Євсевій Кесарійський, говорячи у своїй “Церковній історії” про біблійний канон, торкається лише тих питань, про які він збирається говорити і вивчати їх глибше . Це може також бути пояснене тим, що він міг “ними нехтувати, як другорядним, або тими, які мають зв’язок або з історією християнських письменників, або з історією єретичних письменників.”[123]
Правда таке пояснення є недостатнім, так як сам Євсевій Кесарійський трохи дальше пише про це так: “В подальшому, говорячи про спадково (преємственно) змінюючих єпископах, я буду згадувати до речі, хто з тодішніх церковних письменників якими з спірних книг користувався, що говориться ними про канонічні книги, призваних і про ті, які до них не відносяться”.[124] Здається, що ця фраза Євсевія Кесарійського, без сумніву, була б на своєму місці і краще б пасувала до всього того, що було ним сказано в пролозі: у всякому випадку вона дуже ясно виражає думку про вибрану ним методику написання свого твору.[125]
ЄвсевійКесарійськийдійснобув одним з найбільшихісториків Церкви яких Вона знала. Священнічисвітськітексти, твори малихчи великих авторів, чинавітьпростілисти все цевін читав і робив з них виписки, щобпередати весь цейспадокмайбутнімхристиянам, як історію.
В християнськомубогослів’ївін не вирізнявсяособливим талантом хіба, що ми бачимойогобогословськіздібності при спростуваннісавеліанства, але вінбувнепоганим апологетом. Можнасказатинавітьбільше, вінбув в основному апологетом, так як, навіть в думційогоісторичнихтворахпереважаєсвідчення про істинністьхристиянства.
Але, щоб там не говорилося про ЄвсевіяКесарійського, вінввійшов у свідомістьхристиян як історик, більше того, він не був простим істориком, вініменується “батькомцерковноїісторії”, і це є справедливим, так як вінбувісториком за складом думки, а історіябулайогопокликанням. За цевінввійшов в історію Церкви, прославився як історик, отримавповагу за свою прискіпливупрацю в написанніправдивоїісторії Церкви, за щойогошанують, як вченогодослідника, незважаючи на деякійогонедоліки, що є притаманним для кожноїживоїлюдини.
свящ.Іван Бойчин
кандидат богословських наук
1 Дворецкий И.Х., Древнегреческо-русский словарь// М. -1958.-Т.І.- С.839. “h` i`stori,a” 1)розпитування - “i`stori,hsievpi,stasqai”- “знати, щосьзавдякирозпитуванню” - Геродот; 2) “дослідження, пошук”- “?i`???i.tw/n??|??i`stori,a”- Аристотель; 3) “відомості, дані, отриманівідінших “ - “o;yij???.gnw,?????.i`stori,a” - Геродот – “особистіспостереження”; 4) “мудрість, знання, наука”–“h` sofi,a( h]nkalou/siperi. fu.sewji``stori,a” - Платон ; 5)”розповідь про минуліподії” –“ i`stori,apragma,twn”- Плутарх; “історичнірозповіді, історія”- “?` i`stori,a??.???’?[????????.???”- Арістотель, або “твори істориків” - “?i`tw/n???i.ta.????,?????????.????i`stori,a”- Арістотель.
2Бикерман Э., Хронологиядревнего мира // М.-1975.- С.7.
3Голубинский Е.Е., ИсторияРусской Церкви // М.- 1901.- Т. І, перваяполовина.- С. VІІ.
[3]Руфін,PrologusinlibroshistoriarumEusebii // ed. Th. Mommsen.- Berlin.- 1898.- P.951.
[4]Бл. Августин, єп. Іппонійський, Decurapromortuisperenda, VI,8 “LegimusinEcclesiasticahistiria, quamgraecescriptisEusebiusetinlatinalinguamvertitRufinus …”; ejusdem, “DeHaeresibus”LXXXIII: ”CumEusebiihistiriamtranlataesubsequentiumetuamtemporumdujslibrosaddidit, noninvenialiquamhaeresim”.Cf. Altaner B., Augustinus und Eusebios von Kaisareia. Eine Quellenkritische Untersuchung // Paterborn. – 1951. – Byzantinische Zeitung. – T. XLIX. – SS. 1-6.
[5]Cf. Th.Mommsen, loc. cit., PP. CCLVI-CCLVII.
[6]Bardy G., op. cit., P. 76.
[7]DecretumGelasii, 22 // Leipzig. – 1893. – “Analecta”, edit. Preuschen E. – S. 152. Трохи дальше “DecretumGelasii” свідчать: “HistoriaEusebiiPamphiliapocrypha”, але Євсевій Кесарійський не займає там найгіршого місця, він розміщається між “Physiologus”, який представляє його як “haereticisconscriptus” і “OpusculaTertilliani”.
[8]Bardy G., op. cit., P. 76.
[9]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, І,1.1-2 // “Богословские труды” № 23. -М. – 1982. – С. 119.
[10]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, І,5.1 //. – “Богословские труды” № 23.- М. – 1982.- С. 126. Один з творів Євсевія Кесарійського називається “Euvaggelikg. proparaskeuh,”.
[11]BardyG., op. cit., P.79.
[12]RivauxA., Histoirede la philosophie // Paris. –1948. – T. 1.- P.4.
[13]Bardy G., op. cit., P 79.
[14]Doxographi Graeci // Berlin – Leipzig 1929. – T. 2,rec. H. Diels. - PP. 273 –444.
[15] Див. критичне видання H. Long. – Oxford. – 1964.
[16]Rivaux A., op. cit., P.6.
[17]Agadh R., M.TerentiVarronisAntiquitatumrerumdivinorum, liber I,XIV-XVI // “Neue Jahrb?cher f?r Philologie. Supplementum. T. XXIV”. - Leipzig. – 1898. – SS. 93-106.
[18]Бл. Августин, De civitateDei, VIII,2, пише:”Quantum enimattinet ad literasgraecas,… duophilosophorumgeneratraduit; unumItalicum, ex eaparteItaliae, quaequondam magna Gaecianuncupataest; alterumIonicum, in eisterries, ubi et nuncGraecianominatur. ItalicumgenusauctoremhabuitPythagoramSamium, a quo etiamferuntipsumphilosophiaenomenehortum… Ionici vero generis princeps fuit Thales Milesium, unus illorum septem qui appellati sunt Sapientes… Huic succesit Anaximander, ejus auditor, mutavitque de rerum natura opnionem… Iste Anaximenem discipulum et succesorem reliquit… Anaxagoras vero eios auditor, harum rerum omnium, quas videmus, effectorem divinum animum sensit… Diogenes quoque, Anaximenis alter auditor, aerem quidem esse materiam, de qua omnia fierent; sed eum esse compotem divinae rationis, sine qua nihil ex eo fieri possset. Anaxagorae successit auditor eius Archelaus… Socrates huius discipulus fuisse perhibetur, magister Platonis, propter quem breviter cuncta ista recolui.” Успадкування (преємство) про яке говорить бл. Августин зупиняється на Платоні. Але, як відомо, Платон мав також спадкоємців філософської традиції в особі своєї школи так, що його традиція була продовжувана і після нього Спевсіппом, Ксенократом, Полемоном(+270 р. до Р.Х.). З другої сторони, школа Аристотеля також продовжувала традицію цілою серією його учнів, що також формувало успадкування цієї школи: ТеофрастЕдеський (+288-286 рр. до Р.Х.), Стратон Лампсакійський (+269-268 рр. до Р.Х.), Лікон (+226-225 рр. до Р.Х.), АрістонХіоський, Крітолаїс (між 143 а 133 рр. до Р.Х.).
[19]Grapin E., Eus?be, Histoire eccl?siastique // Paris. – 1913. – T. 3. – P. LIII.
[20]Євсевій Кесарійський, De vita Costantini, II,70.
[21]Звірся, Batiffol P., La paix constantinienne et le catholicisme // Paris. – 1914.–PP. 315-317 ; ejusdem, “Les documents de la Vita Constantini”dans “Bulletin d’ancienne literature et arch?ologie chr?tiennes”// Paris. – 1914. – T.IV. – PP. 83-86. Строгий імператор Константин, який був перед усім стривожений питаннями внутрішнього миру в імперії, міг використовувати ту мову та термінологію, яку йому запропонував Євсевій Кесарійський. Це може бути неправдоподібним, щоб він не вимагав від нас повірити в це, що паралельні ідеї з філософських шкіл могли б бути використовувані християнськими єпископами.
[22]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, V,6.5 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984.- С.14, де цитується св. Іриней Ліонський “Проти єресей” ІІІ,3.3.
[23]Його ж, V,11.2 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.17, де цитується Климент Олександрійський “Стромати” книга перша.
[24]Його ж, V,11.3 // SC.№ 41. – Paris. – 1965. – Vol. – II. - P. – 34.Edition G. Bardy.
[25]Bardy G., op. cit., P. 83.
[26]Як відомо ці слова були назвою твору св. Іринея Ліонського. Звірся Євсевій Кесарійський “Церковна історія” V,26 // “Богословскиетруды” № 25. – М. – 1984. – С.27. “Изложение апостольской проповеди”.
[27]Так подається текст в широкій редакції “Церковної історії” SC. № 41. – Paris. – 1965. – Vol. II. – P.67.
[28]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, IV,22.1 //“Богословськиетруды” № 24. – М. – 1983. – С. 132.
[29]В широкій редакції тексту “Церковної історії” текст подається “diadoch. evpoisa,mhn”- “довів спадщину (преємство)”. Див. SC.№ 41. – Paris. – 1965. – P.133.
[30]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, IV,22.3 // Богословские труды № 24. – М. – 1983. – С. 132.
[31]Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ,3.1-2 // Антология. Раннехристианские отцы Церкви. – Брюссель. – 1978. – С .630.
[32]Євсевій Кесарійський, Церковна історія,IV,10; V,6.4-5, стверджує, що свідчення св. Іринея Ліонського стверджували віру і воно було дослідження у всіх своїх деталях. Тут достатньо згадати, серед великої кількості авторів, найважливіші серед них : ReyndersR., Paradosis.Le progress de l’id?e de la tradition jusqu’? saint Ir?n?e// dans “Recherches de Th?ologie ancienne et m?di?vale”. – Paris.- 1933.–T.V. – PP.155-191; D. Van den Eynden, Les normes de l’enseingement chr?tien dans la literature patristique des trois premieres sci?cles // Paris. – 1933. – PP. 158-187; Bardy G., La Th?ologiede l’Eglise de saint Cl?ment de Rome ? saint Ir?n?e // Paris. – 1949. – PP. 183-223.
[33]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, IV,23.2-3 // “Богословскиетруды” № 24. – М. – 1983. – С. 133.
[34]Там само, VI,46.2 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 53; Там само, VII,5.1// “Богословские труды” № 26.–М.–1985.-С.18; Там само,VII,32.5.6.12.21.22.23 // “Богословские труды” № 26. –М. – 1985. – С.37-39.
[35]Там само, VI,22,23.3 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 24-25; Там само, VI,19.17// “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 40; Там само, VI,27.1 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.43; Там само, VII,5.1// “Богословские труды” № 26. – М. –1985. – С. 18; Там само, VII,15; VII,28.1 // “Богословские труды” № 26. – М. 1985. – С. 25;33; Там само, VII,32.24 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.39.
4 Bardy G., op. cit., P.85.
5 Євсевій Кесарійський, Церковна історія, V,25.1 //“Богословские труды” № 25. – М. 1984. – С.27.
6 Там само,VII,5.1// “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С. 19.
7 Там само, VIII,13.3 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.49.
8Там само, Х,4.1 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.67.
[41]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, IV,5,1-4 //”Богословские труды” № 24. – М. – 1983. – С.119-120.
[42]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, V,12.2 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.17.
[43]Cf. SchwartzE., EusebiusKirchengeschichte //Leipzig.–1902.-T. III.–S.CCXXXIX. Лаконічність свідчень Євсевія Кесарійського про єпископів Церкви Єрусалиму, що зобов’язує в визначенні кожного з цих персонажів описаних в списку вражало його, але це не переставало ставити проблеми, які можливо, залишаються невирішеними для істориків.
Після відходу Наркіса, Діос, Германіон і Гордій успадкували кафедру в Єрусалимі, але Олександр був його вікарієм(“Церковна історія” VI,11) і замінив його після смерті Гордія. Після смерті Олександра, його замінив Мазабан (“Церковна історія” VI,39.3), Гіменей (“Церковна історія” VII,14), Забдас, Гермон (“Церковна історія” VII,32.29), цей єпископ був останнім перед переслідуванням християн при Діоклетіані.
[44]Євсевій Кесарійський, Церковна історія ІІІ,22 // SC. № 41. – Paris. – 1965. – Vol. II. - 147. В меншій редакції видання тексту “Церковної історії” в “Богословскиетруды” № 24. – М. – 1983. – С. 107 текст подається в такій редакції “В Антіохії, після першого єпископа Еводія славним був Ігнатій, другий єпископ”.
[45]Там само, ІІІ,36.15 // P. 154.B в меншій редакції текст подається так: “Це відомості про Ігнатія; спадкоємцем (преємником) його в Антіохії по єпископству був Ерос”.
[46]Там само, IV,20 // P. 158. В меншій редакції, текст подається так: “В Антіохійській Церкві шостим після апостолів був Феофіл; четвертим після Герона був Корнилій, а п’ятим по драбині успадкування (преємства) – Ерот”.
[47]Там само, IV,24 // P. 168.В меншій редакції текст подається так: “У Феофіла, згадуваного нами єпископа Олександрійської Церкви / має бути Антіохійської Церкви/ . ... Спадкоємцем (преємником) був Максимін, сьомий, рахуючи від апостолів, єпископом Антіохійської Церкви”.
[48]Там само, V,19. 1 // P. 181. Див. “Богословские труды” № 25. – М.- 1984. – С.23.
[49]Там само,V, 22 // P. 182. Див. “Богословские труды” № 25. – М.-1984. – С.24.
[50]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, VI,11.4. – SC. № 41. – Paris. – 1965. – Vol. II. – P. 191. Див. “Богословские труды” № 25. – М. 1984.- С. 35.
[51]Там само, VI,22.2 // P. 193. Цього тексту нема в меншій редакції, див. “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 41.
[52]Там само, VI,23.3 // P. 195. В меншій редакції текст представляється так: “а Філета (замінив)в Антіохії – Зебін” // “Богословские труды” 25. – М. – 1984.- С. 41.
[53]Там само, VI,29.4 // P. 197. В меншій редакції текст представляється так: “В той же самий час Антіохійський єпископ Зебін перейшов в інше життя; його спадкоємцем (преємником) став Вавіла”// “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 43.
[54]Там само,VI,39.4 // P. 199. В меншій редакції текст представляється так: “Так же, як Олександр, помер в Антіохії в тюрмі після сповідання Вавила; на чолі Церкви поставлений Фабій”// “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.46.
[55]Там само,VII,14 // P. 205. Див. “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С. 25.
[56]Там само,VII,27.1 // P. 209. Див. “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С. 33.
[57]Там само,VII,30.18 // P. 211. Див. “Богословскиетруды” № 26. – М. – 1985. – С.36, де текст в меншій редакції виглядає так: “Павло втратив єпископство і відпав від правої віри; Домн, як сказано, прийняв керівництво Антіохійською Церквою”.
[58]Там само, VII,32.2 // P. 211. Див. “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С. 37.
[59]Там само, VII,32.4 // P. 211.Див. “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. - С. 37.
[60]Завжди розуміється, що “Церковна історія” Євсевія Кесарійського повинна бути комплеклектною, по відношенню до всього того, що стосується хронології через “Хроніку”. Але, тут ми повинні очікувати від “Церковної історії” тільки все те, що стосується формулювання її змісту і задовольнятися всім тим, що в ній викладається. Євсевій Кесарійський пояснює у своєму введенні, що “Хроніка” була тільки як резюме, де історія Церкви продовжує своє проявлення.
[61]Bardy G., op. cit., P. 89.
[62]Ibidem, P. 89. Імператорські синхронізми не були відмічені при вступі на служіння Марка, спадкоємця Евменія (“Церковна історія”, IV,11.6, через 13 повних років служіння) Марко служив – десять років, після нього став Келадіон. Тут Євсевій Кесарійський задовольняється лише вказівкою про 13-ть повних років єпископату Евмена і 10-ть років правління Марка. Можливо, що так є пропуск в його розповіді, яких продовжується аж до IV,3, включно.
[63]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, III,14 // “Богословские труды” № 24. – М. – 1983.- С. 105.
[64]Там само, ІІІ,21 // “Богословсие труды” № 24.- М. – 1983.- С. 107.
[65]Там само, IV,4 // “Богословские труды” № 24.- М. – 1983. - С. 119.
[66]Там само, IV,5.5 // “Богословские труды” № 24. – М. – 1983.- С. 120.
[67]Там само,IV,11.6 // “Богословские труды” № 24. – М. – 1983. - С.123.
[68]Там само, IV,19 // “Богословские труды” № 24. – М. – 1983. - С.132.
[69]Там само, V,9 // “Богословские труды” № 25.- М. – 1984. - С.16.
[70]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, V,22 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.24.
[71]Там само, VI,26 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.42.
[72]Там само, VI,29 // “Богословские труды” № 25. – M. – 1984. – С.43.
[73]Там само, VI,35 // “Богосмловские труды” № 25. – M. – 1984. – С.45.
[74]Там само,VII, 28.3 // “Богословские труды” № 26. – M. – 1985. – С. 33.
[75]Там само, VII,32.30 // “Богословские труды” № 26. – M. – 1985. –“С.40.В ширшій редакції тексту вказується, що це було “на десятому році правління імператора Галлієна”. Див.SC. № 41. - Paris. – 1965. – Vol. II. – P. 273.
[76]Там само, VII,32.31. - // “Богословские труды” № 26. – M. – 1985. – С. 40.
[77]Тривалість єпископату Кердона не була вказана, що являється виключенням.
[78]Bardy G., op. cit., P. 91.
[79]Це місце з початку парафразу знаходиться на грецькій мові у Євсевія Кесарійського “Церковна історія”,V,6.1-3 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С. 14.
[80]З цих слів і до кінця 4-го параграфу цей текст, нагрецькій мові зберігся у Євсевія Кесарійського “Церковна історія” V,6.4-5.
[81]Cв. Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ,3.3 // Антология. Раннехристианские отцы Церкви.- Брюссель. – 1978.- С.681. Цей текст цитуєтьсяЄвсевіємКесарійським “Церковна історія” V,6.1-5. А в “Церковна історія” IV,11.1 Євсевій Кесарійський цитуючи лист св. Іринея Ліонського єпископу Риму Ігіні (Гігіну) дає дев’яте місце, див. “Богословские труды” № 24. – М. – 1983. – С. 123.
[82]Анонім автора, представника єресі Артемона, цитований Євсевієм Кесарійським “Церковна історія” V,28.1-2 // “Богословскиетруды” № 25. – М. – 1984.- С. 27 знає, що всі стародавні християнські автори і самі апостоли отримали і були навчені /pareilhfe,naikai. dedidacqe,nai/, це те, що вони самі навчають сьогодні і, що істина проповіді була збережена до часів Віктора, тринадцятого єпископа Риму, починаючи від апостола Петра. Він також знав, що “Віктор виконував обов’язки єпископа Римі на протязі десяти років і, що Зефірин замінив його, приблизно, на дев’ятому році правління Севера”.
[83]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, IV,11.6 // “Богословскиетруды” № 24. – М. – 1983. –С.123.
[84]Там само, IV,11.7 // “Богословскиетруды” № 24. – М. – 1983. – С.123.
[85] Там само, VI,23.3 // ”Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 41.
[86]Там само, VI,29.1 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 43.
[87] Там само, VI, 29,1-4 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.43.
[88]ЄвсевійКесарійський, Церковнаісторія, VI,39.1 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 46.
[89]Там само, VII,2 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.18. ДійсноКорнелійбуввибранийєпископом Риму в березні 251, а помер у вигнанні в червні 253 року, тобто,йогопонтифікаттривав 2 роки і 3 місяці. Див. Le tombe dei Papi // Rome. – 1957. – P.465.
[90]Там само, VII,2 // “Богословские труды”№ 26. – М. – 1985. – С.18.
[91]Там само, VII,2 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.18.
[92] Там само, VII,5.3 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.19.
[93] Там само, VII,27.1 // “Богословские труды” № 26. – М. 1985. – С.33.
[94] Там само, VII,30.23 // “Богословские труды”№ 26. – М. – 1985. – С.36.
[95]Там само, VII,32.1 // “Богословские труды”№ 26. – М. – 1985. – С.37.
[96]Там само, VII,32.1 // ”Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.37.
[97]Le tombe dei Papi // Rome. – 1957. – P.466. Зіншоїсторониімператорськісинхронізмибули погано фіксовані. В даномувипадкуЄвсевійКесарійськийзадовольняється, говорячи в загальному: “ПісляшестилітньогоцарюванняАвреліана на престол вступив Проб, правивший приблизностільки ж років; йогозмінив Кар з синамиКаріном і Нумеріаном; вони залишалися при владінеповних три роки; вона перейшла доДіоклетіана і йогоспівправителям”. “Церковнаісторія” VII,30.22 // “Богословские труды” № 26. - М. – 1985. –С. 36.
[98]ЄвсевійКесарійський, Церковнаісторія, VII,32.1 // “Богословские труды”№ 26. – М. – 1985. – С.37.
[99]Le tombe dei Papi //Rome. – 1957. – P.466.
[100]ЄвсевійКесарійський, Церковнаісторія, VII,32.1 // “Богословские труды”№ 26. – М. – 1985. – С.37.
[101]Цедійсно так, щостосуєтьсятворівхристиянськихавторівнаписаних на грецькіймові, так як у бібліотеціКесарії не могли зберігатисятворинаписані на латинськіймові. Якщо вони там і були, то вони булинемалочисельні. Єдиним і справдіважливим пропуском, про якийслідвказати особливо, в документаціїЄвсевіяКесарійськогостосуєтьсядокументів про св. МефодіяОлімпійського (абоПатарського). Цей факт, деякідослідникистараютьсяпояснити через неприхильнеставлення св. Мефодія до Орігена. Правда, ми не можемо бути впевненими, щобтакепоясненнябулодостатнім і переконливим.
[102]ЄвсевійКесарійський, Церковнаісторія, IV,7.2-15 // “Богословские труды” № 24. – М. – 1983. – С.121.
[103]Bardy G., op. cit., P. 96.
[104]Звірся, Grafin E., Eus?be, Histoireeccl?siastique // Paris. – 1913. – T. III. – P. LII “вираження цієї точки зору вимагає її пояснення: з однієї сторони, це боротьба словом Бога проти язичників (o`,satekai. o`poi/a kaqvoi[ujtecro,noujpro.jtw/n evqnw/n o`Qei/j people,mhtailogoj), з іншої сторони, ті, які підтримували боротьбу через пролиття крові та тортур (kai. Phli,koikata. Kairou.jto.nde. ai;matojkai. basa,nwnu`pe.rauvtou/ diexh/lqonavgw/na). В першій частині, випади проти язичників робили християни. В даному випадку там, напевно, слід бачити полеміку Євсевія Кесарійського в стилі апологетів. В виразі “kaq v oi[oujcro,nouj” та “kata. kairou.j” вказують, що автор думав про стародавню боротьбу розміщену на протязі віків. Але, якщо брати до уваги інші вказівки, де говориться про тимчасові переслідування та кінцеве спасіння від Бога: “ta, teevpi. tou,toijkai. kaqvh`majauvnou.jmartu.ria“ та “kai. th.npa/sin i[lew…tou/ swth/rojh`mw/n avnti,lhyin”. Можливо, що ці уточнення спотворюють думку автора. В даному випадку не можна бути повністю впевненим і остаточно бути переконаним, що, коли йдеться протвориапологетів, то першими наступи проти язичників робили християни. Лукіан, Цельс, Порфірій, не вказуючи інших імен, чи вони починали виступати першими? А так можна би продовжувати такий список імен. Християнські апологети були змушені захищатися від наклепів, які, навіть, якщо і не були написані, все одно були шкідливими.
[105]ЄвсевійКесарійський, Церковнаісторія, V, вступ 2 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.5.
[106]Найбільшвизначнийвипадок ми знаходимо у листіхристиянЛіону і Вієнна, якийпередається у більшійчастинійого тексту “Церковнаісторія” V,1.1-63 // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.5-11. Тут буде такождоречнозгадати про лист СмирнськоїЦеркви про св. Полікарпа “Церковнаісторія” IV,15/3-48 // “Богословские труды” № 24. – М. – 1983. – С. 125-129. Напроти, ми знаходимо “Діяння” св. АполлоніяРимського “Церковнаісторія” V,21 // Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 24, а також “Діяння” св. ПіоніяСмірнського “Церковнаісторія” IV,15.47 // “Богословские труды” №24. – М. – 1983. – С.129, де ЄвсевійКесарійськийзгадує про них, але не приводить цитування з них.
[107]Grafin E., op. cit., P. LIII.
[108]ЄвсевійКесарійський, Церковнаісторія, VI,4-5 // “Богословскиетруды” № 25. – М. – 1984. – С. 31-32, чиісторіямученицьМаркеллитаПотамієни, матерітадочки: “Церковнаісторія” VI,5.1-7 // “Богословскиетруды”№ 25. – М. – 1984. – С.32. Безсумніву, ЄвсевійКесарійськийневиступавгарантомточностіувсіхсвоїхрозповідях, яківінвідтворюєрозповідідієво, аленецитуєтекстусамихактівмучеників, тимнеменше, вінвиступаєякпрекраснийрозповідачтихісторій, яківінзібрав.
[109]ЄвсевійКесарійський, Церковнаісторія, VI,40.1-9 “Лист до Германа”// “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.46-47. В цьомулистіописуєтьсяарешт св. Діонісія в Олександрії за гоніння на християн при Декії. Слідсказати, щорозповідь про арешт св. ДіонісіяОлександрійського приводиться ще раз, трохи дальше, (див. “Церковнаісторія” VII,11.2-17 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.22-23), де приводиться текст “Листа до Германа” в іншомуцитуванні. Про текстовірозходження в цихдвохцитуваннях див.Delehaye H., Les Passions des martyrs et les genres litt?raires // Bruxelles. – 1912. – PP.429-431. В “Церковнаісторія” VI,41-42, де приводиться текст листа св. ДіонісіяОлександрійського “До ФабіяАнтіохійського” // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.47-50.В цьомулисті приводиться багатоважливих деталей про гоніння на християнприДекії в Олександрії. Про переслідуванняхристиян при Валеріані в Олександрії див. “Церковнаісторія”, VII,11.2-17 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С. 22-23. КоментарійцихлистівздійснивDelehayeH., Lesmartyrsd’Egypte // Bruxelles. - 1923. – P.9-18.
2 Там само, VII,12 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.24-25, де говориться про мученику смерть Пріска, Малха та Олександра; там само, VII,15 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.26-27, де говориться про обставинимученицькоїсмерті св. Мартина в КесаріїПалестинській.
[111]BardyG., op. cit., P. 121-122.
[112]Ibidem, P.122.
[113]ЄвсевійКесарійськийстараннонагадував, щовсе, щостосуєтьсякнигСтарогоЗаповіту, канонякихвінзапозичивуЙосифаФлавія. Див. “Церковнаісторія” ІІІ,10.1-5 // “Богословские труды” № 24. – М. – 1983. – С. 104.
[114]ЄвсевійКесарійський, Церковнаісторія, IV,26.13-14 //“Богословские труды” № 24. – М.- 1983. – С.135-136.
[115] Там само, VI,13.6 //“Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.36, де говориться про неканонічні книги Старого Заповіту.
[116] Там само, VI,25.1-2.// “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С.41-42.
[117]Там само, VI,25.3-14. // “Богословские труды” № 25. – М. – 1984. – С. 42-43.
[118]Там само, III,39.3-7. 15-17. // “Богословские труды” № 24. – М.- 1983. – С.117; 118.
[119] Там само, VI,14.1-7 // “Богословские труды” № 24. – М. – 1983. – С.36-37.
[120]Там само, VII,25.1-26 // “Богословские труды” № 26. – М. – 1985. – С.30-33.
[121]Там само, ІІІ,24.1-18 // “Богословские труды” № 24. – М. – 1983. – С.109-110.
[122]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, ІІІ,25.1-7 //“Богословскиетруды” № 24. – М.- 1983. – С.110.
[123]Grapin E., op. cit., T. III. – Introduction. – P. LVI.
[124]Євсевій Кесарійський, Церковна історія, III,3.3 //“Богословскиетруды” № 24. – М. – 1983. – С. 97.
[125]Bardy G., op. cit., P. 101.
