Календар




Ф_1

Доповідь

кандидата богословських наук,  митрофорного протоієрея

Михаїла ЦЕБЕНКА

«Хрещення Руси-України та його вплив на формування адміністративно-церковних структур на західноукраїнських землях»

виголошена в місті Дрогобичі 8 вересня 2013 року у музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича

на урочистій Академії присвяченій 1025 літтю Хрещення Руси-України.

 

 

Ваше Високопреосвященство!

Всечесні отці!

Високоповажні представники влади та творчої інтелігенції!

Дорогі брати і сестри!

 

Святкування 1025 ліття Хрещення Руси-України дає повід проаналізувати історичний шлях українського Православ’я, зокрема на території сучасної Дрогобицько-Самбірської єпархії.

На українських землях християнство утверджувалося впродовж багатьох століть. Це був тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. За свідченням істориків, християнство з’явилося на території сучасної України у пізньоантичних містах Північного Причорномор’я, які заселяли грецькі колоністи. З цього регіону проповідував християнську віру на землях Східної Європи святий апостол Андрій Первозванний. Лаврентіїв список Київського початкового літопису, який був покладений в основу «Повісті минулих літ» містить апокрифічний сюжет, за яким апостол Андрій благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест.

Другим відомим проповідником євангельського благовістя на землях  сучасної України був учень святого апостола Петра святитель Климент Римський. Засланий за імператора Траяна у ІІ ст. до Криму, він знайшов там багаточисельну  християнську громаду і продовжив місіонерську проповідь в херсонеських каменоломнях. З початку ІІІ ст. було започатковано діяльність Скіфської єпархії, а відтак єпархій Причорномор’я: Херсонеської, Сурозької,  Фульської,  Боспорської, Готської. На І Вселенському соборі 325 року були присутні єпископи із територій сучасної України  Кадм  Боспорський  і Феофіл Скіфський. Християнство поширювалося в Русь-Україну і з Великоморавської держави, де місіонерську працю здійснювали святі Кирило і Мефодій та їхні учні. З їх діяльністю церковне Передання пов’язує проникнення християнства через Галичину на Волинь.

Важливим етапом християнізації Русі був період правління у Києві святого князя Оскольда (860-882).  За нього молода держава вийшла на світову арену, виборовши загальне визнання та затвердивши себе невід’ємною часткою середньовічного світу. Серед найбільш значних його діянь  – спроби утвердити на Русі християнство. За його князювання у 862 році було закладено Київську митрополію.

За правління князя Ігоря (912-945) християнська община збільшилася, стала впливовою, і хоч князь залишався язичником, гонінь на християн не було, навіть будувалися церкви. Після вбивства Ігоря формально князем став його малолітній син Святослав, але фактично повнота влади належала матері – святій княгині Ользі. З її ім’ям пов’язані важливі заходи, які мали суттєвий вплив на подальший розвиток Київської Русі.

До Ольги у Києві вже були церкви. Прийняття княгинею християнства надало поштовху збільшенню християнської громади. Княгиня та її оточення заохочували місіонерську діяльність місцевого духовенства. Крім того, особистий приклад володарки активно впливав на свідомість підданих. Збільшення числа християн викликало потребу в нових храмах. Ймовірно, саме за часів князювання Ольги було побудовано на Оскольдовій могилі церкву святого Миколая.

Хрещення Руси-України і проголошення християнства державною релігією відбулося за князювання святого рівноапостольного Володимира Великого (978-1015). Він зрозумів, що язичництво не могло об’єднати державу, тому став серйозно замислюватися про нову релігію. При цьому християнство не було єдиним варіантом. Політична ситуація того часу пропонувала й інші вірування – юдаїзм, іслам, буддизм. Отож, питання було в тому якій з цих релігійних систем віддати перевагу.

Про нього у «Повісті минулих літ» записано у «Сказанні про Володимирове хрещення». Під 986 роком розповідається про прибуття до Києва місіонерів від чотирьох найбільш значних віровчень, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями: ісламу – від Волзької Булгарії, католицизму – від Священної Римської імперії, юдаїзму – від Хазарії, Православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільше Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не вона спонукала прийняти остаточне рішення.

Під 987 роком літопис подає розповідь про посольство, яке направив Київський князь у Волзьку Булгарію, Священну Римську імперію та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшись додому посли негативно відізвалися про магометан та латинян, але із захватом розповідали про «красу церковну», яку побачили у Константинополі. Наступний епізод, датований 988 роком, розповідає про похід на Херсонес (Корсунь). Після його здобуття Володимир приймає хрещення і одружується із візантійською принцесою Анною.

Повернувшись до Києва Великий князь Володимир звелів понищити статуї поганських богів. На пагорбі, де стояли Перун та інші ідоли, Володимир поставив церкву святого Василія (християнське ім’я Володимира). Місце, де розташовувалися, змінюючи один одного релігійні центри, історики ототожнюють із Трьохсвятительською церквою. Святий князь Володимир наказував будувати храми на тих місцях, де стояли ідоли. На честь прийняття християнства в Києві було зведено першу кам’яну церкву. Її спорудили древньоруські та візантійські майстри у 989-996 роках, й на утримання церкви князь виділив десяту частину князівських доходів – десятину. Звідси й назва храму. Старовинні джерела називають Десятинну церкву церквою Богородиці. Наприкінці його правління розпочато будівництво Софії Київської.

За часів  святого Володимира Русь досягла нечуваної величі та могутності. У 1015 року Великий князь помер. Його тіло поклали у мармуровий саркофаг і поставили у Десятинній церкві. У XIII ст. Православна Церква канонізувала князя Володимира як рівноапостольного і зарахувала до лику святих.

Упродовж останніх років в історіографії та церковному середовищі торується думка, що князь Володимир не відіграв такої ролі у християнізації Руси, яку йому приписують літописці і народне передання. Кому вигідне применшення значення Хрестителя Руси-України у цьому процесі? Насамперед, Російській Церкві. Чому? Тому, що у 988 році  не було ані Московської держави, ані її народу, ані його Церкви. А значить святкування Хрещення Руси-України до Москви немає жодного відношення.

Невигідна особистість князя Володимира і Католицькій Церкві, оскільки він запровадив східне (православне) християнство від Візантії у своїй державі. На вимогу Ватикану у 1720 р. Замойський синод Уніатської  (з 1774 р.- Греко- Католицька) Церкви у списку українських святих залишив тільки Бориса і Гліба. Хоч ще  у Іпатіївському літописі  під 1254 р. князь Володимир іменується святим.

У суспільну свідомість сьогодні також впроваджується думка про спільну купіль «Володимирового Хрещення». Її обґрунтовують тим, що на час Хрещення Руської держави  Християнська Церква не була розділена. Так. Роком офіційного розділення Християнської Церкви вважають 1054. Проте фактично на 988 рік вона вже не була єдина. Упродовж ІV – VІІІ ст. єдине християнство поступово трансформовувалось у два напрямки: східний (греко-православний) і західний (латинсько-католицький). Всупереч постановам І і ІІ Вселенських Соборів Толедський собор у 589 р. впровадив у західній частині Церкви – «Філіокве». Догматичні, обрядові, етичні та естетичні відмінності між Східною і Західною Церквами на кінець Х ст. набули чіткого вираження. Київський літописець іменує західних християн латинниками, протиставляючи їх християнам із Візантії.

Усі джерела, які описують подію Хрещення Русі, підкреслюють всеохоплюючий і наполегливий характер християнської місії, яка надихалася волею святого князя Володимира. За 28 років його християнського правління християнство утвердилося в усіх містах держави. Розбудовувалась, заснована при князі Оскольді Київська митрополія, були утворені Чернігівська, Білгородська, Володимир-Волинська, Новгородська і Ростовська єпархії. Деякі історики називають ще Туровську і Полоцьку єпархії. Державницький світогляд Володимира Великого був тим чинником, який абсолютно виключав думку про можливість прийняття Києвом християнської віри з Риму. Це було неможливим із самої суті тієї моделі правління, яку князь обрав. І дуже скоро, коли рівноапостольний князь Володимир задумав почати відокремлення Київської митрополії від Константинопольського патріархату, це підтвердилося. З тексту «Похвали кагану Володимиру» митрополита Іларіона слідує, що Православну Церкву у своїй державі князь ставив на рівні з найбільшими Церквами того часу – Константинопольською, Римською, Олександрійською та ін.

Християнізація Руси-України мала велике позитивне значення для утвердження авторитету Великого Київського князя і в державі і у світі. Русь позбулася впливу норманів. Вищий уряд опинився в руках Добрині і Путяти, які походили з місцевої знаті. Язичницьке оточення, в втім числі і збоку угро-фінських племен, які заселяли землі сучасної центральної Росії, Володимир Великий стримував своєю твердою рукою і дипломатичними вміннями. Мирна християнська проповідь серед них була дієвою зброєю.

Прийняття християнства сприяло формуванню єдиної нації, яка стала спроможною народжувати великих мужів з глибинним державницьким мисленням. Серед них, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький. Під впливом Церкви в державі сформувалася своєрідна філософія життя, яку Володимир Мономах назвав мудрістю «страху Божого».

Запровадження християнства стало поштовхом для швидкого розвитку давньоруської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 року люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, однак бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. У монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Монастирський статут, введений у Русі в другій половині XI ст., зобов’язував ченців започатковувати у себе бібліотеки, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів  на першому місці був Києво-Печерський, який став найвизначнішим центром давньоруської культури. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Почали переписувати і перекладати книги з грецької на слов’янську мову. При Софійському соборі у Києві була створена перша бібліотека на Русі.

Важливою складовою історії Руси - України був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Східнослов’янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнізації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно з чисто практичною метою.

Основною складовою освітньої політики князя Володимира стало просвічення народу. До Києва було запрошено вчителів, які прибули разом із церковною ієрархією. У столиці  відкрилося училище, у якому діти навчалися грамоти. У ньому отримав освіту майбутній митрополит Іларіон.  Принципово важливим етапом була поява у середині IX ст. книгописання. Саме тоді створювалася власна церковна література та літописи.

Під впливом християнства почало змінюватись і руське законодавство. Першим написав збірник законів, який назвали «Правда Ярослава», святий  князь Ярослав Мудрий. Цей збірник був покладений в основу «Руської Правди».

Християнство вплинуло на розвиток господарського життя. Особливу роль у цьому відігравали монастирі. Вони освоювали лісові нетрі, болота , розвивали промисли і торгівлю. Монастирі навертали до християнства інородців, які перебували на нижчому рівні розвитку культури порівняно з русичами.

Заслугою християнства є створення міцної сім’ї.  Християнство ліквідувало багатоженство, яке процвітало в язичників. Моральні ідеали збагатились особливостями Православ’я: святістю, аскетизмом, смиренням, співчутливістю, жертовністю.

Хрещення відкрило двері для Руської держави у Візантію і в Європу. Через шлюб з принцесою Анною князь Володимир поріднився з візантійським імператором. Дочки Ярослава Мудрого стали королевами Угорщини, Норвегії, Франції. Через династичні шлюби Русь поріднилась з Візантією, Польщею і Німеччиною. Ввійшовши в сім’ю європейських держав,  вона стала наймогутнішою європейською державою. «Нам не треба», - сказав Святійший патріарх Філарет 24 липня цього року на посвяченні пам’ятника святому рівноапостольному князю Володимиру на Київщині, - «входити туди (тобто в Європу – автор). Ми там більше 1000 років». І у цьому безпосередня заслуга святого рівноапостольного Великого Київського князя Володимира. І не тільки для Русі вигідним стало входження у Європу, але і Європі не менше. Лист королеви Франції Анни, дочки Ярослава Мудрого, цьому є підтвердженням. Анна писала батькові до Києва: «У яку варварську країну Ти мене послав, тут житла похмурі, церкви потворні і звичаї жахливі».

Епоха рівноапостольного Володимира була вирішальною для державного становлення Руси-України, об’єднання східнослов’янських земель і оформлення державних кордонів. Його заслуга полягає не тільки в тім, що він ввів колишню язичницьку Русь у орбіту християнських держав, а полягає головна заслуга, що він змінив духовне життя свого народу, укріпив сім’ю і зміцнив її, вселив в серця людей християнську любов, змінив закони, побудував прекрасні храми, просвітив неграмотне населення та багато іншого зробив князь Володимир прийнявши православну віру.

З 2008 року православна Україна у день пам’яті святого рівноапостольного Великого князя Київського Володимира святкує державно-релігійне  свято Хрещення Руси-України. Його було встановлено указом президента України Віктора Ющенка від 25 липня 2008 року. Сьогодні появляються публікації у світських та церковних мас-медіа, які ставлять під сумнів святкування Хрещення Руси-України у цей день. Аргументують  тим,  що у богослужбових книгах  Хрещення Руси зазначено під датою 1(14) серпня.

Виникає питання, наскільки достовірною є традиція святкувати Хрещення Руси-України 1(14) серпня. Давні київські літописи цієї дати не знали. Вона вперше появилася у «Русскому хронографі», тобто Московському, який був створений в 1512 році у Москві. Його створили під концепцію «Москва - третій Рим», яку запропонував ігумен Псковського Єлізарського монастиря Філофей. Богослужіння у Київській митрополії відбувалися за Студійським уставом, який не передбачає служби Животворчому Хресту 1 серпня. У Московській митрополії для цього впроваджується Єрусалимський статут, який мав 1 серпня службу поклоніння Животворчому Хресту. Одночасно у цей день визначили святкувати подію Хрещення Руси для піднесення авторитету Московських князів. Навіть якщо припустити, що хрещення киян відбулося 1 серпня 988 року, то це буде суперечити практиці Церкви. Відомо, що масові хрещення оглашенних здійснювалися не в перший день посту, а перед великими святами. Можливо це було напередодні Успіння Пресвятої Богородиці. Хрещення киян це ще не утвердження християнства у Русі. Християнізація це довготривалий процес. А тому святкування Хрещення Руси-України у день пам’яті її Хрестителя є найбільш оправданим, оскільки відтворює весь процес християнізації нашого народу.

Отримавши статус державної релігії, Православ’я стало поширюватися і утверджуватися по усій Русі. Першими проповідниками християнської віри на землях колишньої Перемиської православної єпархії, однією з правонаступниць якої є сучасна Дрогобицько-Самбірська єпархія, були учні святих Кирила і Мефодія. Їх кількість на Русі зросла пісня занепаду на початку Х ст. Великоморавської  держави. Існує кілька версій щодо початків Перемиської єпархії. Історики допускають можливість заснування моравськими місіонерами єпископських кафедр у Перемишлі, Червені і навіть Кракові ще на початку Х ст. Підтвердженням цьому є віднайдені археологами залишки храмового будівництва у Перемишлі, зокрема церкви ротонди, датовані Х-ХІ ст.  Найімовірнішою датою заснування єпархії у Перемишлі з усіма адміністративними структурами прийнято вважати 1120 рік. Тоді князем Перемиським був Володар Ростиславович. За його правління збудований кафедральний собор святого Іоана Хрестителя.

Перемиська православна єпархія поширювалась на заході – по за Рашів (сьогодні Жешув, Польська Республіка), на сході – по за Сколе, Стрий і Закарпаття, на півночі – майже до Львова. Такий стан єпархії був аж до створення окремих єпархій в Галичині (середина ХІІ ст.) і Закарпатті (кінець Х V ст.). Перемиська єпархія входила до Київської, а в певні періоди (1303-1308, 1338-1347, 1371-1391) до Галицької митрополій. До 1218 року імен перемиських єпископів не збереглося.  Никонівський літопис під роком 1218 називає єпископом Перемиським Антонія Ядренковича. До 1241 року перемиські єпископи мали титул «Перемиський і Червенський», з 1241 по 1347 рр. - «Перемиський і Самбірський», з 1662 по1680 рр. - «Перемиський, Самбірський і Сяноцький», а з 1680 по 1691 рр. - «Перемиський».

Кафедральним центром єпархії до 1254 р. був Перемишль. У 1254 р. кафедра була перенесена до Самбора. Час від часу єпископи повертались до Перемишля, а Самбірська єпархія існувала окремо. Підтвердженням цьому є наведений преподобним Несторм літописцем список єпископів Політиковських, в якому під номером сьомим значиться єпископство у Перемишлі, а під номером дев’ятим – у Самборі. Кафедральним містом Самбір був до 1552  року, а з 1552 по 1662 рр.  – Перемишль, з 1662 по 1680 рр. – Сянок, а з 1680 по 1691 рр. – знову Перемишль.

Після проголошення у 1596 році частиною єпископату Київської Митрополії  Берестейської унії,  Перемиська єпархія залишалась православною до 1691 р. Того ж року єпископ Інокентій Винницький проголосив Берестейську унію на території єпархії. Між іншим він перейменував церкву Святого Спаса (Преображення Господнього) у Дрогобичі, яка знаходилася на Задвірному передмісті (сучасна вулиця Стрийська) на церкву імені Йосафата Кунцевича. Фактично остання парафія в межах єпархії перейшла в унію 28 квітня 1693 року. Від того часу і до 1946 року існувала уніатська (з 1774  року  греко-католицька) Перемиська єпархія.

У лютому 1946 року указом московського патріарха Алексія (Симанського) була створена Дрогобицько-Самбірська єпархія у складі Українського Екзархату РПЦ, як спадкоємниця Самбірської частини Перемиської єпархії. До її складу увійшли Дрогобицький, Жидачівський, Миколаївський, Мостиський, Самбірський, Сколівський, Старосамбірський, Стрийський та Турківський райони. На новостворену кафедру призначено колишнього вікарія Перемишльської греко-католицької єпархії у Дрогобицькій області о. Михаїла Мельника. Його хіротонія відбулася 25 лютого 1946 р. у Володимирівському соборі в Києві. Після загадкової смерті 9 жовтня 1955 р. єпископа Михаїла, Священний Синод РПЦ призначив єпископом Дрогобицько-Самбірським колишнього греко-католицького священика Григорія Закаляка. Його хіротонія відбулася 27 вересня 1955 року в Успенському соборі Одеси. Після ліквідації у травні 1959 р. Дрогобицької області Дрогобицько-Самбірська єпархія була приєднана до Львівсько-Тернопільської. У 1989 р. зі складу Львівсько-Тернопільської єпархії виділена Тернопільсько-Кременецька. Титул  Львівського архієрея замінено на «Львівський і Дрогобицький».

У 1992 р. відновлена Дрогобицько-Самбірська єпархія у складі УПЦ КП. Її керуючими були з

8 вересня 1992 р. по червень 1993 р. - архієпископ Андрій (Горак);

червеня 1993 р. по листопад 1993 р., а з листопада 1993 р. по 9 листопада 1994 р. тимчасово керуючий – митрополит Іоан (Боднарчук);

29 листопада 1994 р. по 13 грудня 2006 р. – архієпископ Феодосій (Пецина);

18 грудня 2006 р. по 23 січня 2012 р. – архієпископ Матфей (Шевчук);

23 січня 20012 р. по 8 березня 2013 р. – архієпископ Михаїл (Боднарчук);

8 березня 2013 р. рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату на Дрогобицько-Самбірську єпархію призначений архієпископ Яків (Макарчук).

Станом на 1 січня 2013 року Дрогобицько-Самбірська єпархія поділена на 10 благочинь:  Дрогобицьке, Жидачівське, Миколаївське, Мостиське, Самбірське, Сколівське, Старосамбірське, Стрийське,Турківське та Яворівське. Єпархія нараховує близько 250 парафій, на яких трудиться 180 священнослужителів. При єпархіальному управлінні діє 6 відділів: видавничий,  духовно-патріотичного виховання,  історичної пам’яті та духовної спадщини, паломницький, сім’ї та молоді і прес-служба. Видається газета «Духовна криниця».

Аналізуючи церковну політику Великого Київського князя Володимира після прийняття православної віри, стверджуємо, що вона була спрямована на посилення самостійності Київської митрополії, розвиток єпархіального устрою, підготовку місцевого духовенства. Хрещення Руси-України заклало фундамент національної і духовної культури українців. Наші предки прийняли Православ’я, а разом з ним систему цінностей, мораль, сила якої така, що жодні перипетії історії не змогли її зруйнувати.



 
Наша газета
Духовна криниця

Газета Архів номерів
Біблійна цитата
Тоді Дух повів Ісуса в пустиню, щоб диявол спокушав його. Він постив сорок день і сорок ночей і нарешті зголоднів.
Євангеліє від Матвія 4:1/2
Опитування
Чи дотримуєтесь ви посту ?
 
Погода

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Реквізити для пожертв

ПАТ "Укрсоцбанк" (Київ)

Поточний рахунок:

26002000005691

ЄДРПОУ – 20858280

МФО – 300023