Митрофорний  протоієрей  Ігор Глущак народився 3 жовтня 1933 р. в містечку Глиняни Золочівського району в селянській родині. Рано померла мати.

Після закінчення школи юнака призвали до армії. Військову службу проходив  в Узбекистані, Криму, Підмосков’ї, Калузі. Після демобілізації (1955 р.) працював на Львівському заводі «Автопогрущик» і одночасно навчався на вечірньому відділенні будівельного технікуму.

Навесні 1959 р. заводська профспілка організувала екскурсію на Волинь. Боже Провидіння розпорядилось так, що у Луцьку екскурсанти відвідали Волинську Духовну Семінарію. Саме тут відбулися життєва переміна внутрішнього стану молодого хлопця. Через декілька тижнів після повернення з екскурсії, він знову поїхав до Луцька, щоб дізнатися як можна поступити на навчання до Семінарії.

Відомими  нам шляхами,  інформація про наміри Глущака  Ігоря  дійшла  до  Львова. Документів про освіту технікум не хотів видати. Одночасно виписали із заводського гуртожитку. Як згадує протоієрей  Ігор «мене це не злякало, я знав, що якщо не поступлю, то дам собі раду в цьому житті».

Рекомендацію для поступлення до Духовної Семінарії отримав  у  настоятеля православної парафії в Глинянах прот. Антона Мельничука.

Зі 150 абітурієнтів поступило 70, в тім числі і Глущак Ігор. Навчання розпочалося 11 вересня 1959 р. Хлопець вчився на «добре» і «відмінно». У липні 1963 р. одружився з односельчанкою  Савчак Марією, котра впродовж 50-ти років є доброю помічницею прот. Ігорю в його пастирському служінні.

Дияконську хіротонію випускника Волинської Духовної Семінарії звершив 4 серпня 1963 р. архієпископ Львівський і Тернопільський Григорій (Закаляк) у кафедральному соборі св. Юра.  Наступного дня, у Свято-Успенській Почаївській Лаврі, відбулася священича хіротонія. Святкування ікони Почаївської  Божої Матері зібрало до Лаври багато священнослужителів і паломників.

«Це були часи», – як згадує прот. Ігор – «коли священиків не було. В єпархіальному управлінні завжди було людно. Представники парафій просили направити у їх села священиків».  Громада Жукова (Жовківський район) випросила нововисвяченого священика на свою парафію. До 1967 р. прот. Ігор проводив там своє пастирське служіння.

З лютого 1967 р. до сьогодні він на Яворівщині. Спочатку були Піблуби. З часом дозволили обслуговувати Прилбичі, Бердихів, Терновицю, Чолгині, Молошковичі, Сенатів, Мужиловичі. У цих селах храми були закриті. Влада дозволяла тільки хоронити померлих та освячувати паски на церковному подвір’ї . У храми священикові не дозволялось заходити  та звершувати богослужіння. Протоієрей Ігор Глущак не завжди дотримувався цих заборон і молився з людьми у храмах.

Одного разу, у квітні 1967 р, після винесення плащаниці в Прилбичах,  його затримав представник районного управління КДБ з районним активом. Поросили пройти до Сільської ради. Закрили двері на ключ. Однак швидко збіглись люди і заступилися за пастиря. «Люди мене тоді вперше визволили», – жартуючи згадує священик. Вони склали акт, що храм в аварійному стані і заборонили священику обслуговувати Прилбичі. Віруючі православні прилбичани не залишили пастиря. Наступного дня застрайкували працівники ферми та тракторної бригади. Районна влада вимушена була піти на поступки і надати церкві статус діючої. Священику дозволили звершувати в храмі богослужіння.

У 1983 році на прохання прилбицької громади прот. Ігор Глущак з сімєю переселився з Підлуб до Прилбич. У 1988 р. Прилбицька релігійна громада домоглася права провести капітальний ремонт храму. Підчас цього ремонту, який тривав два роки, церкву було фактично перебудовано заново. Із збереженням, в основному, попередньої архітектури. Спорудили новий іконостас.

Старий іконостас забрали  на реставрацію. По завершенні реставраційних робіт його передали в музей. Повертати не хотіли, але із за наполегливості отця Ігоря у 1996р., згідно договору про реставрацію повернули власнику – православній громаді. Сьогодні іконостас знаходиться у каплиці, яка побудована на церковному подвір’ї.

Після легалізації УГКЦ обласна і районна влада випробувала всі можливі заходи, щоб у родинному помісті Шептицьких, храм передати греко-католикам. Мотивували тим, що митрополит і його родина молилися у цьому храмі. Хоч насправді родина Шептицьких, як римо-католики, відвідували богослужіння в костелі у Брухналі (з 1940 року Терновиця).

Більшість членів церковної двадцятки і касир із церковною касою в сумі 70 тис. радянських карбованців покинули православну громаду. Голова Прилбицької сільської ради Шевчик Катерина Степанівна разом з депутатами провели в  Прилбичах і Мужиловичах  референдуми з релігійного волевиявлення людей, де більшість зарахувала себе вірними  Православної Церкви. Настоятель парафії прот. Ігор Глушак зі своєю паствою залишилися вірними Православ’ю.

Греко-католики, яких до слова сказати, невелика горстка в Прилбичах (20%) домагалися почергового служіння. Влада їм у цьому сприяла, загострюючи міжконфесійний конфлікт. Застосовували силові методи для заволодіння храмом. «Влада прислала багато міліціонерів», згадує отець Ігор, «храм відібрали і закрили».  Громада зверталась за допомого у Київ. Почалася судова справа. Архівні документи засвідчили, що храм збудований у 1654 р. До 1691 р. (рік переходу Перемиського єпископа в унію) прилбицька церква залишалася православною. Суд визнав храм за Прилбицькою православною громадою. В цьому особлива заслуга істинного православного пастиря, духівника Яворівського благочиння Української Православної Церкви Київського Патріархату, який у цьому році відсвяткув 80 років від дня народження, 50 років у священичому сані, 30 років пастирського служіння у Прилбичах і 46 на Яворівщині.

Многії  літа, достойному православному пастирю Яворівщини!

Андрій Цебенко