2357

Невигадана історія бійця на псевдо Ведмежа про те, що сильніше від російських «Смерчів»

            У Ведмежати очі враз стали вологими. Бувалий у бувальцях боєць із таким дивним псевдо несподівано замовк.

Обличчя почервоніло, біля скроні запульсувала жилка, сині очі дивилися крізь мене. Переконаний, мене вони не бачили. На екрані його уяви в той час знову розгорталися події спекотливого 30 серпня. Увімкнула ці спогади розмова про вишиванку, вишиту спеціально для комбрига 80-ї високомобільної бригади полковника Андрія Ковальчука.

 

            Трапилася ця подія поблизу села Побєда між Старобєльськом і Новоайдаром. Приїхали на світанку. Сонце було незвично яскравим, а ранкова тиша повнилася тривожним передчуттям. Вояки, котрі тут дислокувалися, поводилися спокійно. До того часу на село не впав жоден снаряд.

— Стріляємо тільки в тиру, — ліниво розповідали вони.

— Раз ми приїхали – чекайте на артилерійське хрещення, — з іронією відповідали ми, не маючи навіть гадки, що ці слова можуть матеріалізуватися.

            А ті дивилися, як ми розкладаємо військове спорядження та амуніцію, й дивувалися. Нас екіпірували на всі сто.

— Ей, ворошиловські стрільці, навіщо вам бронежилети? — іронізували вони.

— А й справді, броня має бути на машині, а не на тілі, — відповідали ми жартом на жарт і демонстративно повісили свої бронежилети на броню бойових машин.

            За якусь мить повернувся командир підрозділу та довів завдання:

— Уночі половина з вас висунеться на Луганський аеропорт. Хто готовий – крок уперед!

            Усі з 55-ти бійців цей крок зробили, знаючи, що він міг стати кроком у пекло. Відомо, що 80-та бригада разом із іншими підрозділами героїчно тримала оборону Луганського аеропорту. Наскільки там було гаряче, знала майже вся Україна завдяки репортажам тележурналістів. Аеропорт вдавалося утримувати геройськими зусиллями воїнів під умілим керівництвом легендарного комбрига Андрія Ковальчука. Будучи тяжкопораненим, він не просто продовжував командувати, а й вів за собою в атаку бійців. Утримання цього стратегічного об’єкта стало таким же символом доблесті українського війська, як і оборона Донецького аеропорту.

            Знаючи, що нас там чекає, я запропонував, щоби першими пішли на завдання досвідчені бійці. Мій колега Богдан Ковальчин на псевдо «FM» навіть образився. І не тільки він. Усі були сповнені духом патріотизму. Та все ж половині із нас довелося залишитися.

            Готуючись до завдання, ми розуміли, що бронежилети нам мало чим допоможуть. І тоді я відкрив рюкзак…

— Ведмежа, що ти там шукаєш? – перепитували хлопці.

            Коли я витягнув вишиванки, вони і здивувалися, й зраділи водночас. На війні сприйняття загострене. Хлопці відразу ж відчули силу цього оберегу. Одягнули вишиванки тільки ті, котрі йшли на завдання. Майже фізично ми відчули, як мужність і віра в перемогу вливаються в кожного з нас. Ми спонтанно почали гуртуватися в молитві, щоб звільнити душі від тривог та запросити світлі спогади.

            Нас розбудили о четвертій годині ранку. Не встигли розрухатися, як побачили над головами снаряди від «Смерчу». Видно, російський безпілотник засік, і їхні артилеристи отримали команду знищити нас. Зоряне небо затягнулося пеленою пилюки та диму від вибухів. Касети рвалися якихось 70 метрів від того місця, де були ми. А ми вросли в землю й чули, як машини приймали на себе осколки. Незліченна кількість осколків пролітала над нашими головами та тілами. Та в той момент задзвонив телефон.

            Телефонував мій добрий знайомий отець Іван зі Львова, котрого в той час не брав сон.

— У мене таке відчуття, що ви в небезпеці, — чув я в слухавці.

— Отче, перед нами земля горить. Просимо вашої молитви, — сказав я і вимкнув телефон.

            Складалося враження, що час розтягнувся ще більше, ніж у кабінеті дантиста, і цьому пеклу не буде кінця. Насправді за кілька хвилин усе стихло, сутінки зникли, немовби втекли, налякавшись снарядів, серпневе сонце піднімалося із-за горизонту, ковзаючи своїм промінням по візерунках наших вишиванок, ніби намагаючись прочитати ті молитви, що закодували в них наші матері та кохані. Сама природа дивувалася силі цих молитов, бо завдяки їм усі ми залишилися живими та неушкодженими.

            Знову задзвонив телефон, і в слухавці було чути голос отця Івана:

— Хлопці, ви живі?

— Так, отче, ваші молитви почув Бог і врятував нас.

            Ми стояли у вишиванках і думали, що вони – не прості обереги. Вони, немов Ісусова плащаниця, оберігають воїнів, які захищають рідну землю.

            Пізніше ми не раз одягали ці вишиванки, ідучи на бойові завдання з упевненістю, що повернемося живими. І поверталися. Надзвичайною хоробрістю відзначилися наші краяни: Андрій Гавецький, Богдан Ковальчин, Дмитро Вовк, Сергій Самець, Тарас Слив’як та інші. На жаль, відійшов у кращі світи Степан Бродяк – справжній герой, який своїм тілом врятував трьох інших бійців. Слава живим героям і вічна пам’ять загиблим!

            Після такої сповіді Ведмежати ми взяли із собою вишиванку, вишиту чудовою майстринею Ромою, та унікальні ікони, написані на старому гонті із храму св. Юра відомим художником-реставратором Левком Скопом, і поїхали освячувати їх у резиденцію владики Дрогобицько-Самбірської єпархії УПЦ КП. Сила, що виходила з ікон, відчувалася майже фізично, бо сам гонт храму десятиліттями, якщо не століттями, вбирав у себе молитви. Та й, працюючи над іконами, художник Скоп навіть не допускав думки про якийсь заробіток. Він намагався стати провідником духу, що сходить із небес. Щоправда, Лев Скоп проводить численні аукціони з продажу таких ікон, але жодної копійки не бере собі. Всі виручені гроші спрямовує на підтримку армії.

            Коли приїхали в резиденцію, перед єпископом постав не спецпризначенець на псевдо Ведмежа, а голова ГО «Всеукраїнське об’єднання учасників АТО», депутат районної ради Микола Кобільник. Та коли Кобільник почав розповідати владиці про легендарного комбрига Андрія Ковальчука, для якого призначений цей «вишиваний бронежилет», і про героїв-десантників, яким повезе на передову ікони, у синіх очах Ведмежати знову запалав вогонь. Це не пройшло повз увагу єпископа. Тому після освячення він просто обняв бійця, немов свого духовного брата.

Днями цей безцінний вантаж відправиться на схід.

ЕНЕЙКО_1

Іван ШВЕД

За матеріалами сайту: http://frankovyjkraj.info/

Останнє оновлення (Середа, 08 квітня 2015, 20:42)