«ТОЙ, ХТО МАРИВ НЕБОМ…»

«Пам’ятаємо тих, хто воював за єдину Україну»

22 травня 2016 року парафію церкви св. рівноапостольного великого князя Володимира у м. Новий Калинів Самбірського району відвідала Валентина Василівна Бірюк – мати загиблого старшого льотчика-інструктора з безпеки польотів, командира вертольота МІ-24 Бірюка Олега Миколайовича, який разом із капітаном Родіоновим Антоном Олександровичем загинув 20 серпня 2014 р. під час виконання бойового завдання поблизу смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області.

Валентина Василівна спеціально приїхала до м. Новий Калинів з м. Охтирки Сумської області, щоб на власні очі побачити місце його військової служби, побувати у новозбудованій церкві св. князя Володимира, яку любив і щедро підтримував її син, а ще познайомитись з парафіянами церкви і всіма, хто знав героя.

У недільний день мати воїна була на Божественній Літургії. Після закінчення богослужіння настоятель храму разом з парафіянами подякували їй за сина, діти недільної школи підготували виступ на тему: «Той, хто марив небом». Цій події парафіянка Леся Касій присвятила свій вірш загиблому Олегові. Настоятель подарував Валентині ікону святого Миколая Чудотворця, а діти від імені вдячних парафіян – жовто-блакитні квіти та кошти на вишиту сорочку. Після літургії відслужили заупокійну літію. На службі був присутній заступник командира, який працює з особовим складом військової частини, де служив Олег, – полковник Поліщук Олег Анатолійович. Після служби мати разом з настоятелем поклала квіти до пам’ятної стели загиблим воїнам АТО на меморіальному комплексі бойової слави поблизу храму, відвідала військову частину, у якій служив її син, помолилася за Україну у військовій каплиці св. вмч. Димитрія Солунського та оглянула військовий аеродром.

Валентина Василівна обіцяла частіше приїжджати до Нового Калинова, де пам’ятають і шанують подвиг її сина і всіх, хто віддав своє життя за вітчизну.

Олег Бірюк народився 13 січня 1976 р., м. Охтирка Сумської області у родині кадрових віськових. З дитинства захоплювався небом і вважав здібність літати цінним даром. Ще у шкільні роки намагався самостійно заробляти гроші – працював на пошті – розносив телеграми. Свою першу зарплатню витратив на придбання моделей літаків. Змалечку Олег багато читав – вдома була величезна бібліотека. Виріс на гідних прикладах позитивних літературних героїв. Вже пізніше товариші по службі розповіли близьким, що у вільну хвилинку, між бойовими завданнями, Олег завжди знаходив можливість почитати. Вивчав спеціальну літературу, щоб знати, як діяти в разі непередбачуваних обставин у бою. «Він був активним в усьому, що стосувалося допомоги друзям та службі Батьківщині», – згадує Володимир, брат загиблого офіцера. Оскільки Олег народився та виріс у родині кадрових військових, то не вагаючись обрав долю, пов’язану із захистом Батьківщини. Став курсантом Харківського Інституту військових льотчиків, а згодом – вступив до Академії Міністерства оборони. Після закінчення Академії Олег Бірюк мав обіймати посаду командира ескадрильї вертолітної ланки, але на той час вільної вакансії не було, тож довелося погодитися стати старшим льотчиком-інструктором із безпеки польотів. До речі, йому пропонували посаду в штабі, але Олег відмовився: він хотів відчувати велич неба у польотах, а не перекладати папірці.

У 2008 та 2010 рр. майор Олег Бірюк брав участь у миротворчих місіях у Ліберії. Після повернення з Африки отримав направлення в м. Новий Калинів на Львівщині, де він і знаходився до початку сумнозвісного березня 2014 р., який поклав край мирному життю українців. Спочатку Олега направили на північний кордон для запобігання серйозному конфлікту, у червні 2014 р. – перевели під Луганськ. Олег був вірним християнином, завжди відвідував храм. Кожного місяця він жертвував десяту частину своєї зарплати на будівництво церкви св. князя Володимира у м. Новий Калинів. До речі, на початку березня 2014 р. до Міністерства оборони надіслав листа, у якому запропонував варіант збереження миру в Україні. «Відповідь на це звернення я знайшов в електронній скриньці брата пізніше, – розповідає брат Володимир. – Олег запропонував облетіти кордони України з іконою Божої Матері. Чиновники Міністерства подякували та сказали, що це не в їх компетенції, мовляв, хай цим займається духовенство, а не військові».

Перебуваючи в зоні АТО, Олег час від часу знаходив можливість телефонувати рідним та заспокоювати їх. А напередодні загибелі вислав фотографії. «Саме того дня в мене з’явилося погане передчуття. Є така прикмета – не можна фотографуватися на війні. Знімав його військовий репортер журналу. Фрагмент розмови з Олегом опублікували вже після загибелі брата у статті «Прямо по курсу – смерть», – зітхає Володимир. Брат зазначив, що всі визначні події у родині пов’язані з церковними святами. Олег народився на Старий Новий рік, а загинув на другий день Спаса.

Друзі згадують майора Олега Бірюка як професіонала високого рівня. Він за будь-яких обставин залишався спокійним та врівноваженим. Навіть в останньому бою Олег за мить перед загибеллю встиг знищити танк супротивника та прикрив собою від обстрілів ЗРК своїх товаришів-пілотів. Коли колону військової техніки ворога було знищено, товариші повернулися за тілом Олега… Друзі Олега з окремого полку армійської авіації згадували, як «19 серпня з Росії біля смт. Георгіївка на нашу територію зайшла велика механізована колона, яка оточила чималий сектор українського угрупування і почала обстріл. Підняли нашу авіацію, щоб визволити бійців. Перша ланка гелікоптерів не знайшла, бо все навкруги палало і диміло. Друга ланка, командиром якої був Олег, знайшли оточених, Олег встиг підбити танк, але потім збили його. Кажуть, вибух був на півнеба. Хто був позаду, встиг зманеврувати і відступити. А він до вечора горів у вертольоті, поки не відбили у терористів той клаптик землі. Таке горе, велике горе прийшло у нашу сім’ю і на всю нашу землю…».

23 серпня 2014 р. в Покровському кафедральному соборі Охтирки відбулося відспівування Олега Бірюка, поховали героя на місцевому кладовищі поряд із батьком. Посмертно Олегу Миколайовичу Бірюку присвоєно військове звання підполковника і нагороджено його державною нагородою – орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (наказ президента України № 892 від 27.11.2014 р.)

Олег БІРЮК був взірцем кадрового військового, з такими людьми можна будувати нову українську армію.

Матеріал підготовлений за матеріалами сайту «Книга пам’яті» http://memorybook.org.ua/

Прес-служба парафії св. кн. Володимира УПЦ КП м. Новий Калинів

Памяті Олега Бірюка присвячується

Як голубка сизокрила,

Мати Олега Бірюка,

До нас в місто прилетіла,

Щоб знайшла спокій душа.

Нашу Церкву полюбив

Молодий юнак,

Він на службу приходив:

Зранку – тихо так…

Залишав пожертву в Храмі,

Про майбутнє дбав,

І в молитві виносив

Він найвищий скарб.

Скарб безцінний і міцний,

Богу наймиліший,-

Це життя покласти

За народ вкраїнський.

Як у небі вертоліт

Над містом пролітає,

То згадка про мужнього Олега

У думці кожного збігає.

Про шлях його життєвий нелегкий

Завжди будемо пам’ятати!

Цей приклад юним, молодим

Не можна забувати!

Леся Касій, 21.05. 2016 р.